Читать «Сліди на піску» онлайн - страница 4

Сторожко заходили в темний бір, а він усе густішав, заступав їм дорогу висохлим гілляччям, що опустилося до землі, а далі здибилися велетенські наїжачені пазурами чепірнатого коріння виворотні, а звалені бурями стовбури смерек схрестилися в неприступні заборола – й не було змоги далі йти… Грибів тут не було, м’яка чатинна повсть навіть не пахла грибковиною, й панночка подумала, що сільський хлопець обманув її, заманивши в нетрі. І що хоче з нею вчинити: покласти на вологу чатинну ковдру, а чи тільки поцілувати в повні губи, що ворушилися немов до мови або ж таки для поцілунку; панночка не злякалася й щемно ждала несподіваного, а воно не приходило; німо стояли обоє під стіною виворотня, і врешті спитала панночка в хлопця:

– Ти звідки?

– Я сусід вуйни Ганнусі, в якої ти замешкала… А ти така файна, як квітка іван-чаю, й коли виростемо, станеш моєю княгинею…

Міська дівчина не знала, що хлопець цим словом називає наречену, їй було дивно, як то можна враз перемінитися із звичайного дівчиська в княгиню, однак це слово вміщало солодку несподіванку, воно їй сподобалося, й Любка відказала:

– А ти будеш моїм князем, так?… – хвильку помовчала і врешті квапно, щоб не збитися, заговорила: – А знаєш що: вдосвіта, коли ще всі будуть спати, зайди в мою кімнату так тихо, щоб вуйна не почула, і я тобі щось цікаве скажу…

* * *

Я мовчки допомагав Любці відтворювати її згадки з ранньої юності доти, поки в мої очі не увійшов крізь пройму між хатами крутий згин Черемошу під рудою прямовисною скалою, що стрімко спадала до ріки з Ігреця, закожушеного поза верхнім краєм обриву молодими ялинками, які, спинаючись угору, виструнчувалися, ставали високими ялицями й увінчували соборну баню гори піднебесними шпилями.

Той підскельний вир Черемошу, забурунений білим шумовинням, протиснувся поміж хатами до моїх очей, і тієї миті я упіймав свою власну згадку: із-за повороту ріки вихопилася змія дараби, зв’язані вужевками плоти грізно насувалися один на одного, мов у погоні здичавілі огирі; задні заганяли передніх у стіну скали, бокораші налягли на керма, й вони завищали на вугловах, перший пліт у розгоні тільки лизнув чорну гранітну призьбу гори, відсахнувся від неї й спокійно поплив далі течією випрямленої ріки, тягнучи за собою вервицю плотів; потім керми заскрипіли ще раз, й останній пліт причалив до берега…

У ту коротку мить, коли дараба долала відстань шириною вузької пройми між хатами, я побачив, як із останнього плота зіскочили два чорноголові хлопці з рюкзаками на плечах і впізнав їх: тими юними мандрівниками, не набагато старшими за Любку, були два студенти філфаку Львівського університету – Дмитро і я; ми панічно втікали тоді із Жаб’я від застави червонопогонників, які патрулювали прикордонну зону: від будинку сільради, забачивши нас, вихопилися озброєні патрулі й зупиняли нас грізними вигуками… Саме тоді пропливала рікою дараба, й керманичі, видно, побачили, яка небезпека нам загрожує, причалили до берега останній пліт, ми повискакували на нього й були врятовані; патрулі бокорашів не чіпали – ті ж виконували державний план: сплавляли ліс до Кут; і я при цій згадці подумав: як зважилися мої, Дмитрові й Любчині батьки пустити нас у ті тривожні повоєнні роки на відпочинок у карпатське пекло…