Читать «Переможець завжди самотнiй» онлайн - страница 64

Єва боялася запитати його, що означають слова «і то в такий спосіб». Вона думала, що знає свого чоловіка, але тепер у неї іноді виникало враження, що в ньому починає прокидатися внутрішній вулкан, від якого з гуркотом розходяться хвилі, дедалі вищі й дедалі потужніші. Їй пригадалися давні нічні розмови з молодим хлопцем, який розповів їй, що він мусив захищати своє життя в Афганістані, а тому йому доводилося вбивати людей. Вона ніколи не бачила в його очах ані каяття, ані жалю з цієї причини.

«Я вижив — і це головне. Моє життя могло закінчитися одного сонячного вечора або рановранці між засніженими горами, або вночі, коли ми грали в карти у своєму похідному наметі, переконані, що ситуація в нас під контролем. І якби я помер, це анітрохи не змінило б обличчя світу. Тільки додалася б іще одна одиниця у списку втрат, а моїй родині вручили б ще одну медаль.

Але Бог мені допоміг — я завжди встигав відреагувати вчасно. І за те, що я витримав найтяжчі випробування, які тільки можуть бути в житті чоловіка, доля обдарувала мене двома найважливішими в житті речами: успіхом у роботі й жінкою, яку я кохаю».

Але одне діло вчасно відреагувати, щоб урятувати собі життя, й зовсім інше «усунути в такий спосіб, щоб він уже ніколи не міг повернутися», бідолашного пияка, який перебив їм вечерю і якого хазяїн ресторану міг би просто виставити за двері. Ця історія не виходила у неї з голови; вона тепер дуже рано вирушала до свого ательє, а коли поверталася додому, то сідала за комп’ютер. Вона хотіла уникнути необхідності поставити запитання, що крутилося в неї на язиці. Їй щастило стримувати себе протягом кількох місяців, що були заповнені звичними для них повсякденними подіями: подорожами, ярмарками, вечірками, зустрічами, доброчинними аукціонами. Вона навіть стала думати, що хибно витлумачила слова, почуті від чоловіка в Іркутську, й винуватила себе за те, що була такою поверховою у своїх судженнях.

З плином часу це запитання втратило для неї свою гостроту, але тільки до того дня, коли їх було запрошено в один із найшикарніших ресторанів Мілана, де відбулася офіційна вечеря, що потім перейшла в благодійний аукціон. Вони приїхали до того міста з різних причин: він, щоб уточнити деталі свого контракту з однією італійською фірмою, вона — на Тиждень Моди, де сподівалася зробити деякі закупівлі для свого московського ательє.

І те, що раніше відбулося в сибірській глушині, тепер повторилося в одному з найвитонченіших у світі міст. Цього разу один із їхніх друзів, також п’яний, сів за їхній стіл, не спитавшися дозволу, і став жартувати на теми, що були незручними для обох. Єва помітила, як пальці Ігоря судомно стиснули виделку. З усією можливою обережністю та делікатністю вона попросила їхнього знайомого, щоб він пішов геть. На той час вона вже випила кілька келихів «Асті Спуманте», так італійці називають біле вино, яке виготовляється за тією самою технологією, що й «шампанське», і своїм смаком нічим від нього не відрізняється, проте називати його цим французьким словом не дозволено, оскільки виноград для його виготовлення вирощують в Італії, а не на виноградниках Шампані. Вони заговорили про бренди та закони, якими вони регулюються, а вона тим часом намагалася не думати про запитання, яке майже зовсім на той час забула, але тепер воно нагадало їй про себе з усією силою. Розмовляючи, вони далі пили. Й нарешті настала мить, коли вона вже не могла контролювати себе.