Читать «Розколоте небо» онлайн - страница 27

Звичайно, були й заздрісники, яким здавалося, що на нього багатство з неба сиплеться, але більшість селян його поважали. Можливо, тому, що він тонко відчував землю та її примхи. Ніхто в селі не міг напевно знати, коли краще сіяти зернові, коли садити картоплю чи починати жнива. Здатність відчувати землю передалася йому від матері. Коли був ще дитиною, одного разу навесні мати вивела його рано-вранці в поле. Батько вже орав кіньми землю, і за ним тяглися рівні пласти, схожі на масло. Щойно зорана земля парувала, як тільки-но здоєне молоко.

– Бачиш, синку, земля дихає, – сказала мати.

– Хіба вона жива? – запитав він.

– Ще й як! Приклади долоньку до земельки, – наказала мати. – Що відчуваєш?

– Дихає! – схвильовано сказав він, бо й справді здалося, що відчув легкий подих.

– А ще що? – запитала мати.

– Вона холодна.

– Так. Бо ще не зігріта після зими теплом наших рук. Я навчу тебе відчувати не тільки її холод, а й тепло та щедрість, – сказала мати.

І таки навчила відчувати на дотик тепло землі та зміни температури. Та чи зміг би він так розуміти землю, якби кожен клаптик не був зрошений не лише дощами, а й рясним потом? Перша думка після сну: що потрібно сьогодні зробити? Остання перед сном: що буде робити завтра. І так весь час, хіба що мав відпочинок у свята, та й то у такі дні руки свербіли без роботи й почувався злодієм. І як то сусіди навпроти живуть? Небагато землі мають, та й тій ладу не дадуть – що й посіють, то до пуття не доведуть, бур’яни вище хати буяють, а їм байдуже. Буряк виростять, так не про цукор дбають, а про самогон. І сама стара Ониська ледача, й синам до землі любові не прищепила. Семен та Йосип вимахали такі, що головою стелю підпирають, а які ж ледачі! Дійшло до того, що взимку біля печі зробили в стіні дірку. Все село прибігало та заглядало через тин, щоб побачити, як з хати через отвір вилітає надвір попіл, а потім у дірці з’являється стара подушка – затичка, щоб не змерзнути. Люди регочуть, а їм байдуже! Очі у Сірка позичили, чи що?! Ось такі Пєтухови і заздрять Чорножуковим. Ось із такими поруч запропонували працювати в колгоспі. І не тільки працювати, а ще й віддати добровільно свою землю та худобу. Віддати землю?! Свою землю?! А не подавляться нею? Навіть уявити страшно, як можна довірити свою землю таким, як Пєтухови!

І чому він повинен віддати комусь свої поля? Стільки років гарувати задля того, щоб діти, онуки були ситі, щоб не доводилося їм голодувати та так багато працювати! І все, що надбав потом і кров’ю, потрібно добровільно віддати у спільну власність. А навіщо йому щось спільне, якщо є своє? Вийдеш рано-вранці на поле, де колоски стоять налиті та пузаті, як діжечки, торкнешся їх рукою – аж дух захоплює від радощів та гордощів, відчуття, що все це твоє, зрощене самотужки, зрошене потом, виплекане мозолястими руками. Знаєш, що хліб – це життя, і це життя ти сам виплекав для свого ж добробуту, для своїх рідних людей. І ось усе це потрібно за так комусь віддати? Не буде цього ніколи! Ні-ко-ли! Хай уб’ють його, нехай закопають на своїй землі, а не на суспільній власності! Бідний батько! Якби він чув усе це, то перевернувся б у могилі. Добре, що мати вже нічого не розуміє та не бачить.