Читать «Розколоте небо» онлайн - страница 25

– Що ж тоді нам робити?

Варя пригорнулася до коханого, поклала йому голову на плече. Обоє мовчали, розуміючи, що так довго тривати не може, якщо дізнається Павло Серафимович про їхні таємні побачення, може вибухнути гнівом. Мати з ним розмову – можна своїми руками покласти край побаченням.

– Від долі не втечеш, – нарешті Варя порушила мовчанку. – Дай мені тиждень, і я поговорю з батьком. Буде проти – благатиму на колінах. Сподіваюсь, що зумію розчулити його серце.

– Дай-то Бог.

– Мені так приємно, що ти прийшов до мене, а не пішов на збори!

– Що я там забув? Завтра все від людей дізнаюся.

– Тільки й мови про ті колгоспи та податки. Чомусь мені тривожно, – зізналася Варя. – Таке відчуття, що має трапитися щось лихе, недобре. Знаєш, як буває перед грозою? Настає така блага тиша, сонце світить, аж раптом як гримне! Налетить нізвідки чорна хмара, впаде на землю дощем, а небо розколють зловісні блискавки. Ось і зараз таке. Село принишкло, притихло, хати ніби поховалися, поприсідали за тинами та парканами, ніби очікують змін на гірше. Добре пташкам – вони краще людей відчувають наближення грому. Люди розумніші за птахів, а відчуття у них гірші. Але серцем, душею чую, що над нашим селом нависли чорні хмари, а грім ось-ось загримить.

– Дурненька моя дівчинка, – сказав Андрій лагідно. – Це в тебе від хвилювання перед розмовою з батьками.

– Ні. Так буде, – мовила Варя, не помітивши, що повторила слова Уляниди. – Обніми мене міцніше, коханий! – попрохала вона.

Розділ 7

Нічого не сказав односельцям Павло Серафимович, хоча добре бачив на стривожених обличчях питання. Батько ще в дитинстві вчив його не поспішати приймати рішення чи плести язиком, не обдумавши кожне слово. Може, тому він виріс небагатослівним, скоріше мовчуном. Павло Серафимович ішов додому сам, вслухаючись у шльопання чобіт по багнюці. Де-не-де калюжі взялися тоненьким склом льоду, і коли чоловік наступав на нього, лід із тріском ламався. Павло Серафимович ще не знав, що робити далі, але погане передчуття тиснуло груди зсередини. Відчував серцем: зміни неминучі, життя вже не буде колишнім.

У старенькій хаті світла не було. Мати, напевно, спить, а якщо і не спить, то їй світло не потрібне, бо вже давно для неї дня не існує, залишилася сама ніч. Варя теж спить. Молода, їй потрібно відпочити, бо від світанку до смерку на ногах. А ось дружина його чекає – про це сповістило ледь помітне світло у вікні. І наробилася за день так, що ні ніг, ні рук не відчуває, і захворіла, а не лягла відпочивати, поки чоловіка немає вдома, лише світло у лампі зменшила, щоб гасу менше вигоріло.

– Надю, ти спиш? – тихо спитав Павло Серафимович, знімаючи кожуха, хоча добре знав, що дружина чекає на нього.

– Як би я заснула, коли все село на зборах? – відповіла жінка й підвелася з ліжка. – Може, повечеряєш?