Читать «Розколоте небо» онлайн - страница 192

Ольга кілька днів не приходила. Харчів не лишилося. Потрібно було кудись іти, щось робити, добувати їжу. Варя спромоглася дійти до сіней і внести дрова, щоб протопити у печі. Вона зрозуміла: якщо вийде за поріг, то не зможе зробити й кроку. Вона замерзне у своєму дворі, полишивши дітей самих. Варя розтопила піч і відчула, як прискорено стугонить серце і стає важко дихати. Один незначний рух – відпочинок. Слабкість підкошує коліна, робить рухи невпевненими, млявими, неслухняними. Є відро з водою. Незабаром вода скінчиться, і вона не зможе її принести. Останні сили витягає пронос. Добре, що цеберко є у хаті. І звідки береться та рідина, яка ллється з неї без упину? Варя зібрала усі сили, щоб поставити у піч чавунок з водою. Класти туди вже нема чого.

Варя, тримаючись за стіну, важко дихаючи, дійшла до ліжка. Вона відчула, що у ній щось зламалося. Здавалося, що вийняли той стержень, який давав їй силу до невгамовного життя. До цього часу вона дуже боялася збайдужіння, знала, що то вірна смерть. Хотілося, щоб у душі лишалися хоч якісь почуття, емоції, нехай навіть злість або агресія, проте на душі була порожнеча. Не залишилося нічого. Тихо в душі. Не потрібно нікого чекати, когось кохати, поступово вивітрювалися навіть спогади. Залишилося лише розуміння, що закінчується відпущений тобі час і невпинно насувається темна стіна. Незабаром пітьма поглине все, що колись любила, до чого прагла, про що мріяла. Стало байдужим навіть те, що нещодавно здавалося сенсом життя. Нема ні болю, ні суму, ні кольорів – нічого. Усе зникло, звільнивши простір для байдужості…

Березовий гай. Зелені листочки на тонких березових гілочках. Неприродно насичені кольори. Ромашки. Дзвіночки. Серед березок губляться веселі дитячі голоси. Є ще хтось. Його не видно, але відчувається присутність. І те невидиме, таке рідне, до щему в серці дороге, що хочеться жити поруч із ним, обійняти весь зелений світ і злетіти у небо. Але що це? Небо невидима сила рве навпіл, як старе простирадло, а там темінь! Страшна, моторошна, готова проковтнути все живе…

Варя відкрила очі. Чи то так б’ється серце, чи так гулко падають за вікном сніжинки? Сутінки стають щільнішими, стискають залізним обручем так, що стає важко дихати. Ще мить – і вони зімкнуть свої сталеві лещата у неї на шиї. Потрібно засвітити лампу і розсіяти світлом підступні сутінки. Вона запалила світло, підійшла до дітей. Сплять і навіть не просять їсти. То й добре, бо що давати? Тьмяно блимає лампа, намагаючись вихопити з пітьми нечіткі образи. Але навіть її спалахи не можуть упоратися з пітьмою, яка знову обступає з усіх боків, згущується навколо неї. По венах повільно розтікається холодна смерть…

Батько такий молодий і щасливий! Ще б пак! Пшеничне поле золотиться стиглим колоссям, вітерець жене хвилі. Мати пов’язує голову біленькою хусточкою, радісно усміхається: «Добрий врожай!» Батько робить перший змах косою – і стебла з бурштиновим зерном покірно лягають на землю. Відчувається втома у всьому тілі, але то приємне відчуття. Таке буває, коли досягаєш мети і вже не думаєш, що досяг її тяжкою працею. Мати каже: «Доню, ми ще побудемо тут, а ти приготуй вечерю». Кипить казанок у печі та смачно чимось пахне. Що там булькає? Велика булька піднімається нагору, і разом з нею вискакує дитяча ручка з малесенькими пальчиками…