Читать «Розколоте небо» онлайн - страница 194

Андрій вдень був на роботі, заходив додому, бо там залишилися живі його два брати, а увечері приходив до Варі. Вона ще була така немічна, що не могла підводитися з ліжка. Але кожне його слово діяло як цілющий бальзам. Поруч із ним поступово розсіювалася байдужість, зникала від його усмішки, погляду, від його турботи. Він годував її з ложки, напував, протирав змоченим у теплій воді рушником губи, лице, тіло, обтягнуте посірілою шкірою, і майже прозорі пальці з білими нігтями. У Варі вже не було того скляного, мертвого, спустошливого погляду, як того дня, коли він її знайшов у холодній хаті. Варя бачила, як Андрій радів, мов дитина, коли Маргаритка зробила самостійно перший крок. Він сам повзав навкарачки, запрошуючи Сашка до гри, і хлопчик поповз. Варя вже заглянула в скляні очі смерті, відчула на собі її холодний подих… Тепер вона знала, що повинна жити, щоб знову не допустити кістляву до своєї родини. Вона виграла двобій зі смертю, і допоміг їй у цьому Андрій.

До весни, до нового врожаю ще було далеко, але Варя знала, що потрібно підвестися з ліжка до того часу, як зійдуть сніги і сонячні промені відігріють згорьовану землю.

Чи на лихо, чи на щастя, у колгоспі почали дохнути коні від сапу. За селом викопали яму під скотомогильник, а щоб не забирали люди загиблих тварин, трупи обливали карболкою. Андрій з Ольгою, як тільки почують, що здохла тварина, йшли вночі з сокирами. Зголоднілі люди мало не розривали на шматки загиблу худобу. Сокирою вдавалося відрубати гарний шматок м’яса. Андрій частину ніс додому братам, іншу – Варі. І хоча він подовгу вимочував м’ясо у сінях, все одно дуже тхнуло карболкою. Навіть зі звареного м’яса не вивітрювався стійкий неприємний запах, але воно трохи додало сил Варі і дітям.

Вони ніколи з Андрієм не згадували минуле. Лише часто говорили про весну, яку всі чекали з надією.

– Ось дотягнемо до весни, і буде легше, – казав Андрій. – Піде щавель, зацвіте акація, потім дозріє городина. І все налагодиться. Усе буде добре.

Варя ще не знала, чи зможе набратися сил, щоб піднятися з ліжка, не говорячи вже про роботу на городі, але вона любила вслухатися в його спокійний лагідний голос. Вона вірила, що так і буде. У неї навіть з’явилася надія, що з настанням весни повернеться батько.

Розділ 87

Райком партії терміново відкликав Бикова, тож Григорій Тимофійович поспішно готувався до від’їзду. Він дістав із шухляди усі папери та печатку, розклав на столі й заходився їх упорядковувати. Усе було б добре, якби не випадок із Пантьохою. І треба ж такому трапитися саме в останній день його перебування у Підкопаївці! Хоча що з нього взяти? Дурень є дурень. Биков скоса поглянув на Лупікова. Той сидів за столом, втупившись у чистий аркуш паперу.