Читать «Розколоте небо» онлайн - страница 182

– А їх за що? – так само тихо запитав Павло Серафимович.

– Щоб не бачили, скільки там тіл на вокзалі і скільки померлих витягають із вагонів, – пояснив Василь. – Щоб потім не розповідали людям. Заборонено говорити про голод.

– Вимирають цілі села – і заборонено, – констатував Павло Серафимович.

– Про влаштування на роботу на шахти не може бути й мови.

– Я про це попереджав, – не забув нагадати зятю.

– Потоваришував я з Гришкою з Росії.

– Чи й там уже голодно? – поцікавився тесть.

– Казав він, що Поволжя і Кубань дуже потерпають від голоду, – продовжив Василь. – Гришка вже кілька тижнів до мене по вокзалах ходив. Був він і у Харцизьку, там на вокзалі така сама картина. Він метикуватий, то зміг найти невеликий підробіток. Гришка домовився з одним міліціонером, і той сповіщав його, коли спецзагони будуть збирати трупи на вокзалі та довкіл. Тоді ми йшли з ним і за буханку хліба на день допомагали бригадам збирати і вантажити тіла. Дякуючи Гриші, я там не помер з голоду, ще й трохи додому хліба привіз.

– І куди ж вони везли померлих?

– Не питайте! – Василь зітхнув. – У Лисичанську є содовий завод. На його території – штучне озеро для відходів заводу. То озеро каустичної соди. Туди ми привозили трупи, скидали в озеро – і за хвилину тіло людини перетворювалося на тягучу густу рідину, а за півгодини нічого від людини не залишалося.

– О Господи! – Варя перехрестилася.

– Можливо, я б іще трохи підробив там, – зізнався Василь, – але… Розумієте, спеціальним командам все одно, чи мертва людина, чи ще дихає. Змушували підбирати ще живих, немічних, але живих людей і кидати у кислоту живцем. Я не зміг! Гришка залишився, а я відмовився. Можете вважати мене слабкодухим, але не піднялася рука… Чоловік дивиться на тебе такими очима, благає: «Дайте хоч померти», – а ти повинен його кинути у кислоту?

– Світ став жорстоким, – сумно сказала Варя.

– Що там дивуватися? – мовила Ольга. – Он наші швидьки що творять! Уже повизбирували із дворів все, що можна, навіть сівалки, вози, плуги – усе потягли в колгосп. Чим весною орати городи?

– Ти скажи краще, чим засівати, – зауважила Варя. – Уже й посівне насіння почали відбирати. Добре, що я заздалегідь сховала.

– А де ж ти роздобув полови? – поцікавився Павло Серафимович.

– То вже коли повертався назад. Удень ішов через село, зайшов у крайню хату, хотів попроситися погрітися і відпочити. Там на ліжку лежала, закинувши руки вгору, мертва жінка. По боках від неї – мертві діти, а посеред хати стояв ось цей клунок. Я розв’язав його, а там полова! Заберу, думаю, бо мертвим він уже не згодиться, а сусіди зайдуть і заберуть.

– Точно не вкрав? – суворо зиркнув на нього тесть.

– Ось вам хрест! – Василь перехрестився.

– Полова згодиться, – сказала Варя. – Борошна трохи залишилося, тож можна буде пекти хліб з полови, додаючи борошно. Усе ж таки на довше вистачить.

– Для тебе, Олю, є добра новина, – Василь загадково посміхнувся.