Читать «Розколоте небо» онлайн - страница 180

– Киць-киць-киць! – кликала кішку. Варя заглянула у корівник, пройшлася за хатою – кішки ніде не було.

Туман підняв голову, унюхавши давно забутий запах, жалібно заскавулів. Варя підійшла до собаки, подала на долоні дрібні кісточки.

– Їж, поки Маші немає.

Туман ледь підвівся. Собака так висох, що ледь стояв на тремтячих лапах. Боки у нього запали, спина згорбилась, зад хитався з боку на бік. Він понюхав долоню господині, захрумтів кісточками.

– Щось ти зовсім охляв, – сумно сказала Варя.

Собака вмить ковтнув їжу і знову з надією дивиться в очі. Варя відпустила Тумана з прив’язі, відчинила перед ним хвіртку.

– Іди, Тумане!

Собака, який завжди просився, щоб його відпустили побігати, отримав свободу і не знав, що тепер із нею робити. Похитуючись, вихляючи задом, він пройшовся по двору, поглянув на хазяйку.

– Іди на волю, мій друже, – сказала вона. – Або виживеш, прибившись до зграї здичавілих побратимів, або загинеш вільним.

Туман, ніби зрозумівши її слова, вийшов на вулицю, востаннє прощально махнув жінці хвостом і подибав порожньою вулицею.

– Пробач, Тумане, – сказала йому вслід Варя.

Кішка не прийшла наступного дня, не було її і на третій день.

– Що ти її вишукуєш? – нервово спитав Василь, коли Варя вкотре все обшукала, навіть лазила на горище. – Вона вже не прийде!

– Звідки ти знаєш?

У голові Варі промайнула жахлива здогадка.

– Сама не здогадалася?!

– То ти…

– Саме так! Не зайця я вполював, ні!

– Як ти міг?! – крізь сльози скрикнула Варя.

– Я повинен був дивитися, як з голоду пухнуть діти? Я бачу, тобі якась кішка дорожча за дітей!

Варя з усього розмаху вліпила йому дзвінкого ляпаса.

– Не смій більше так казати! – визвірилася на нього. – Сам зробив би щось путнє, якщо про дітей дбаєш! То на батька надієшся, то кота вб’єш! Більше нічого не можеш! Ти не мужик! Ти – ганчірка! – кричала вона, не тямлячи себе. – Сидиш вдома, ні за холодну воду! Хоч би якусь ворону вполював! Знайшов, кого вбивати – беззахисну кішку! Прийшов додому, мисливець чортів!

– Варю, доню, – батько обхопив її ззаду за руки. Варя не чула, як він зайшов до хати. – Заспокойся. Я щось придумаю, обіцяю!

– Не треба вам нічого робити, – сказав Василь. – Я вже вирішив: завтра піду у місто шукати підробіток, якщо пощастить, то знайду десь роботу.

– Куди ти підеш? – заперечив Павло Серафимович. – Павло уже пішов. І де він зараз?

– Прийняв рішення, значить, піду! – заявив Василь. – Збери мені щось на дорогу, – звернувся до дружини.

Розділ 78

Василь пішов із дому з рішучим наміром влаштуватися на шахту. Він планував дійти до Лисичанська, до залізничного вокзалу. Від когось почув, що там збираються люди, тож, може, хтось щось підкаже чи порадить. Спокушало те, що на шахтах видавали хліб не лише шахтарям, а й членам їхніх родин. Павло Серафимович нагадав, що на роботу на підприємства набирають лише через оргнабори, до того ж діяла паспортна система.

– Я все одно спробую правдою чи неправдою влаштуватися на шахту, – наполягав Василь. – У Лисичанську шахтарям на пайок дають один кілограм сімсот грамів хліба, а ще й на непрацюючих членів сім’ї по чотириста грамів. Уявляєте, як би ми зажили?