Читать «Розколоте небо» онлайн - страница 183

– Яка?

– Коли йшов додому, неподалік від Лисичанська зустрів бандуриста Данила.

– А Василько?!

– І хлопчик твій з ним, цілісінький і здоровий! – урочисто сповістив він.

– Слава тобі, Господи! – наклала хрест на груди. – Як він там? Не мовчи вже! Розказуй! І треба ж стільки мовчати?!

– Неймовірно, але я зустрів їх на дорозі! Йдуть двоє назустріч, я й не одразу зрозумів, що то вони. Майже порівнялися, дивлюся, а то Василько веде сліпця!

– Який він там, мій хлопчик? – допитувалася Ольга.

– Худенький, але, видно, не голодує. Ми пообідали разом, вони мене почастували таранню і навіть шматочком сала пригостили.

– Дякувати добрим людям, – сказав Павло Серафимович, – що подають їм.

– Василько усім передавав вітання, казав, щоб за нього не турбувалися, вони собі дадуть раду, хоча й ганяють зараз кобзарів.

– Не казав, коли в село прийдуть? – спитала Ольга.

– Данило сказав, що не раніше кінця літа. Вони подолали великий шлях, бо йшли зі столиці на Донбас. Кобзар сказав, що марно ходити по спорожнілих селах, у людей нема чого подати, тож подадуться вони з Васильком на Донбас, де є заводи і шахти, там люди живуть краще, отримують пайки і не так помирають з голоду. А коли дозріє новий врожай, підуть у наші краї, сподіваючись, що у селах буде на той час краще становище.

– Дай-то Боже! – зітхнула Варя.

– А це ось, – Василь дістав буханку чорного хліба, – передав мамі Василько.

Ольга взяла той хліб, поцілувала буханець, не стрималася. Розридалася, полила слізьми гостинець від сина.

– Мій хлопчик, – плакала вона, – мій синок! Годувальник мій маленький! І коли вже скінчиться все це жахіття? Чи буде колись кінець? Чи я дочекаюся свого Василька? О Господи! За що нам усе це?

– Ну, годі, – сказав Павло Серафимович, – від сліз життя не покращиться. Дякуй Богові, що зберіг Василька, помолись за Данила, за його добру душу.

– Добре, – сказала Ольга, витираючи почервонілі очі. – Василю, що ще розповідав Данило? Яке життя у столиці?

– Жінки масово приводять і приносять дітей у Харків і там полишають самих, – почав Василь. Ольга зиркнула на Варю, відвела убік погляд. – Місцева влада мобілізувала двірників у білих халатах, щоб допомагали міліції патрулювати місто, знаходити покинутих дітей і доправляти їх до відділку. Данило розповідав, що тих діточок глухої ночі везуть на вантажівці до товарного вокзалу десь поблизу Сіверського Дінця, подалі від сторонніх очей. Туди звозять підібраних дітей з навколишніх міст, везуть і селян, які блукають містом і просять милостиню. Там їх сортують. Хто ще може вижити, того відправляють у бараки на якусь Голодну Гору, чи Холодну – вже й забув, а тих, хто вже опух, вивозять поночі подалі від людського ока. Кілометрів за п’ятдесят від міста відвезуть і десь у канаві покинуть помирати.

– І дітей? – Ольга зблідла.

– Та ні ж бо! Я ж казав, що проходять «сортировку», – розтлумачив Василь, – дітей направляють у дитбудинки.

Ще довго горіло світло та точилися розмови у хаті Чорножукових. Ольга пішла додому опівночі. Вона принесла гостинець від сина, ще один буханець хліба їй дала сестра, батько поділився половою. Ольга одразу сховала у надійне місце полову і одну буханку. Лише тоді запалила у хаті світло. Усі спали. Зайшла подивитися, як там свекор. Піднесла ближче лампу – чоловік лежав, задерши голову, з широко відкритим ротом і вже не дихав. Ольга пішла будити Івана, щоб винести тіло у сіни – надвір не можна, бо ще забіжить вцілілий собака і до ранку буде гризти.