Читать «Розколоте небо» онлайн - страница 179

Йшли мовчки. Зупинилися біля криниці перепочити, напилися води, трохи заспокоїлися, бо вже виплакалися. Коли нервове напруження ослабло, Ольга сказала Варі:

– Не кажи нікому, де ми були.

– А що я маю сказати за дітей?

– Скажеш, що в Одарки є родичі у Росії, то ми відправили до них дітей потягом зі знайомим чоловіком. Не кажи, що хлопчика повіз товарний вагон.

– І що ти скажеш, коли все скінчиться і Іван захоче поїхати у Росію забрати Оксанку?

– Ще не знаю, – зітхнула Ольга. – Тоді буде видно, – і додала: – Якщо виживемо. Ще трьох треба вигодувати.

– У мене тепер теж трійко лишилося, – сказала Одарка. – У тебе хоча б чоловік є, а мені самій треба крутитися. Нічого, буду й надалі відьмачити.

– Що робити? – здивувалася Варя.

Жінки переглянулися, посміхнулися.

– Чула, що ночами ходить відьма і доїть чужих корів? – запитала Ольга.

– Так, – відповіла Варя. – Уже не в одному дворі бачили відьму. Кажуть люди: страшна, у білій довгій сорочці, волосся чорне розпущене, висить до землі. Зайде у хлів, здоїть корову, а тоді вранці з вим’я аж кров тече.

Жінки розсміялися.

– Дурненька! – без зла сказала Ольга. – Ось та відьма, перед тобою! – вказала на Одарку.

– Не може бути!

– Дивись, нікому ні слова! – сестра насварилася пальцем.

– Добре, – погодилася Варя. – Принаймні тепер не буду боятися відьми.

Розділ 77

Тиждень ходив Павло Серафимович з мисливською рушницею в надії вполювати хоча б зайця. Далекі походи геть виснажили чоловіка, якого й так уже хитало від постійного недоїдання.

– Тату, досить, – сказала йому Варя. – Кожного разу, коли ви йдете, я не знаходжу собі місця, усе вас виглядаю, переживаю, чи все з вами гаразд.

– І не вмовляй! – запротестував батько. – Пару днів відпочину, наберусь сил і піду знову. Дивно, але за весь час не бачив жодного звіра. Тварин ніби й ніколи не було.

– Виловили всіх, кого можна було, – зауважив Василь.

– А ти б не патякав, а сам сходив, – дорікнула Варя.

Наступного дня Василь взяв рушницю тестя і надвечір приніс зайця.

– Уже встиг і шкіру зняти! – сказала Варя, зрадівши. – А навіщо голову викинув? Можна було б юшку зварити.

– Поцілив у голову, її роздробило, то я віддав Туману, – пояснив Василь.

– Ото й добре! – погодилася Варя. – Нехай і у нього буде свято.

Варя поділила на невеликі шматочки м’ясо, частину поставила варити для супу. Хоч заєць був худий, вирішила не робити наваристий бульйон: такий не можна буде одразу давати напівголодним дітям, та й на довше вистачить. Залишки склала у чавунок, закрила кришкою. У сінях холодно, тож м’ясо може зберігатися довго. Сховала чавунок під шафою, для вірності кришку придавила каменюкою, щоб кішка не дістала. Не приведи Господи, почує Маша м’ясо, лапкою скине кришку і вкраде.

Вечеряли, як завжди, при щільно завішених вікнах. Діти залюбки поїли, а Маргаритка миску вилизала так, що й мити не треба.

– Смачно! – сказала. – А ще даси?

– Дам, але не зараз.

– Можна кісточку Маші дати?

– Звичайно!

– Де моя Маша?

– Справді, де ж кішка? Я її з учорашнього вечора не бачила.

Варя взяла кісточки, вийшла надвір.