Читать «Розколоте небо» онлайн - страница 177

– Ти теж віддаси Оксанку?

– Якби можна було, віддала б. Але вона вже велика, не зможе чоловік заскочити на ходу з такою дитиною. Доведеться залишити в дитбудинку тут, в Україні. Годують погано, але з голоду там діти не помирають.

– Краще вже так, ніж замерзне у вагоні, – сказала Варя.

– Дивись сама.

Ольга щось шепнула Одарці на вухо. Жінка таки вмовила чоловіка забрати немовля з собою і покласти у вагон.

– Спасибі тобі! – подякувала Одарка і дала чоловікові гроші.

– Що я з ними буду робити?

– Купиш щось, мене згадаєш, – усміхнулася Одарка.

– О! Чули? – чоловік підняв угору палець. – Потяг іде! Швидше давай!

Одарка розстелила на снігу рядно, поклала туди пелюшки, загорнула дитину у дві ковдри.

– Будь щасливий, синку! – поцілувала спляче маля. – Не поминай лихом. Хай збереже тебе Бог!

Вона зав’язала навхрест рядно, вдягла чоловіку на плечі.

– Так не випаде, – сказала.

– Я пішов!

– Щасти!

Почулося пихкання паротяга, і чоловік побіг до насипу, за ним – другий. Вони прилягли на насип, чекаючи, поки наблизиться потяг. Паротяг із великою зіркою на носі справді помітно стишив хід. Одарка, закусивши губи, не зводила очей з чоловіка з ношею за спиною. Майже одночасно чоловіки вискочили із засідки, схопилися за поручні, підтяглися, щоб зіпертися на підніжку.

– Там… Там відкритий вагон! – радісно скрикнула Одарка, помітивши, що чоловік з живим клунком на спині залазить у вагон без даху. – Тепер усе буде добре!

Чоловік швидко зник у проваллі вагону. Одарка дивилася вслід, поки потяг не зник з поля зору. Лише тоді жінка сіла на сніг, обхопила голову руками і невтішно розплакалася.

– Ну досить, досить, – Ольга обняла її за плечі. – Ти ж сама цього хотіла.

– Так, – сказала крізь сльози.

– Ти вже двох втратила, то нехай хоч маля виживе.

– Я його ніколи вже не побачу, – ридала Одарка. – Я ніколи не дізнаюся, яким він стане, коли виросте!

– Краще вже так, ніж знати, що твоя дитина ніколи не стане дорослою, – зітхнула Ольга.

– То так, – промовила Одарка.

– Нам треба йти, – нагадала Ольга. – Потрібно прилаштувати і наших дітей.

– Пішли, – сказала жінка, схлипуючи.

Діставшись міста, жінки розпитали людей, де знаходиться дитбудинок. Балакуча бабця у зеленому капелюшку з квіткою збоку залюбки вказала їм дорогу і навіть не поцікавилася, навіщо їм дитбудинок.

– Ти вирішила? – спитала Ольга сестру. – Зараз вже прийдемо.

– Я не знаю, – невпевнено відповіла Варя.

– Ти гадаєш, мені легко це зробити? Можливо, я б теж не наважилась, – зізналася Ольга, – так би й сподівалася, що всі жахіття скоро скінчаться і життя налагодиться, якби не один випадок. Коли помирала свекруха, я розмочила сухарик, поклала їй у рота, щоб вона посмоктала, і вийшла. Заходжу, свекруха вже мертва лежить, не встигла досмоктати того сухаря, а Оксанка видовбує з її відкритого рота хлібчик і їсть, а троє моїх хлопців стоять і дивляться такими голодними очима! І що ти думаєш, я зробила? Дочекалася, поки дитина доїсть хліб із мертвого рота баби. Ти такого хочеш дочекатися?

– Упаси Боже! Але не знаю, як на таке зважитися.