Читать «Руденька» онлайн - страница 71

– Не хочу.

– Але цим ти Йому не допоможеш… треба хоча б щось їсти… будь ласка. – Вона вже не могла говорити.

– Ото ж бо… навіть цим я не можу Йому допомогти… а Він…

Почалася істерика. Вона міцно обійняла мене… і я чула, як вона плаче.

Я тримала у тремтячих руках годинник від Alain Silbersteine… і не могла відвести погляд від безживного циферблату: яскраві безформні стрілки вже кілька днів показували 12:12. Я ненавиджу число «12». Ненавиджу з дитинства.

– Дівчинко моя, я тебе прошу… викинь його. – Анька дивилася на мене зляканим очима.

– Я… не можу. Не зможу…

– Тоді віддай його мені. Я його сама викину.

Я простягнула їй годинник. Центральним проспектом міста Дніпропетровська як завжди їздили чорні машини і ходили люди… Вони розкривали похмурі парасольки і далі чимчикували дрібними кроками у своїх забруднених осінніми сльозами черевиках… Жовтень плакав… Жовтень помер. Я вмерла разом із жовтнем.

P. S. Вночі мене розбудить дзвінок домашнього телефону. Мій тато візьме слухавку і почує одну-єдину фразу, яку промовить незнайомий голос. Наступного вечора мені повідомлять, що «ми о четвертій ранку виїжджаємо з міста». Наступні кілька тижнів я проведу без мобільного телефону в недобудованому готелі… у товаристві давно «улюбленої» білої стелі й старого ноутбука, який показуватиме мені два фільми: «Таксофон» і «Ципочка». Я періодично гулятиму з татом і міцно стискатиму його руку. Я думатиму про Нього. Я обійматиму маму.

4 жовтня 2004 року

Пожалуйста, только живи,

Ты же видишь, я живу тобою,

Моей огромной любви

Хватит нам двоим с головою…

Хочешь солнце вместо лампы?

Хочешь за окошком Альпы?

Хочешь, я взорву все звезды,

Что мешают спать?

Це був звичайний «незвичайний» день. З 2003 року всі дні більше не були для мене «звичайними»: кожен – по-своєму гарний, унікальний і особливо улюблений, тому що я переглянула своє ставлення до життя. Ранок 4 жовтня 2004 року починався для мене… Життя розбудило мене своїми солодкими сонячними поцілунками. Я розплющила очі, усміхнулася і подумала: «Світ належить тільки мені… Чого я хочу сьогодні?»… Настрій був якийсь казковий. І я знала причину. Я бачила Його два дні поспіль… Ми просто випадково здибувались: позавчора на заправці… вчора на Мак Драйві Макдональдс Він пригостив мене морозивом… До цього я не бачила Його вже кілька місяців і катастрофічно нудьгувала. Ну що може бути краще, коли тобі дев’ятнадцять, життя знову повернулося до тебе лицем, і ти вже два дні поспіль випадково зустрічаєш Найдорожчу Людину у Всесвіті? Краще може бути тільки одне: бачити Його три дні поспіль.

Настрій був такий гарний, що я сходила на всі пари і домовилася зустрітися з хлопцем на ім’я Паша. Він дуже подобався моїй знайомій дівчинці, але не знав про це і настійливо запрошував мене на якісь побачення. Тому я вирішила приділити Паші час, пояснити йому ситуацію і зробити так, аби він більше мене нікуди не запрошував. Ми домовилися, що я під’їду до якогось супермаркету, він кине на парковці своє авто і ми поїдемо моїм, адже мені давало величезну втіху сидіти за кермом авто. Щоправда, моя машина останнім часом часто мене підводила. Її постійно ремонтували, але я її дуже любила. Тато подарував мені червоний «Ford» незадовго до мого вісімнадцятиліття. Я швиденько знайшла хлопчика, який намалював мені на капоті величезне жовте сонце з довгими віями. Хлопця-художника звали Клим… він був дуже талановитим… і розбився на мотоциклі. Це була ще одна причина, через яку я не готова була нікому продавати яскраво-червону машину. Мені не хотілося зраджувати сонечко на капоті.