Читать «Руденька» онлайн - страница 69

– У мене «механіка». Впораєшся? – спокійно поцікавився він.

– Так. У мене теж була «механіка». Ти мені довіряєш? – Мене здивував його спокій.

– Настільки, наскільки можна довіряти дівчинці, ім’я якої я не знаю.

– Мене звати Юля. Я теж не знаю твого імені…

– Мене звати Артур.

Ми помінялися місцями. Я натиснула на педаль зчеплення, увімкнула першу передачу і спитала:

– Куди їдемо, Артуре?

– Куди хочеш, Юлю.

– Тоді… їдьмо назустріч дощу. Ти згоден? – Я усміхалася.

– Що може бути краще? – Він сумно усміхнувся мені у відповідь.

Ми покаталися нічним містом. Він зробив мені зауваження лише один раз, коли я вже їхала під сто двадцять, просто тому, що не відчувала швидкості й не дивилася на спідометр. Ми заїхали в мій двір, обмінялися телефонами, подякували одне одному за чудовий вечір і домовилися зідзвонитися.

Артур став мені за доброго приятеля. Ми не ставили одне одному запитань, просто періодично телефонували одне одному й іноді пили разом зелений чай. Я завжди сиділа за кермом його машини. Це зробилося нашою звичкою. Він розповідав мені про свого сина, якого шалено любив, а я розповідала йому про своє навчання і життєві проблеми. Потім ми втратили зв’язок на якийсь час: не зідзвонювались і ніде не здибувались. У мене були свої переживання, у нього – свої.

Ми зустрілися випадково в барі кінотеатру 26 лютого 2005 року. Я сиділа з подружкою, з якою ми збиралися піти на останній сеанс у кіно… а Артур просто заїхав на п’ять хвилин, бо мав дочекатися в цьому барі друга, з яким вони разом вирішили пограти в казино. Він підсів до нас за столик… Я була втомлена… після тригодинного катання на ковзанах… Я все ще шукала для себе нові захоплення, які змусили мене хоча б щось відчути… І не могла їх знайти… поки до нас за столик не підсів Артурів друг на ім’я Гліб… Артур розповідав про нього з деякою симпатією і захопленням… і мав рацію. Гліб виявився гарним чоловіком… начитаним, освіченим, з надзвичайним почуттям гумору. Ми перемовилися кількома словами, бо в той період життя я, у принципі, не була здатна на більше. Але у нас знайшлася спільна тема: виявилось, що Гліб цього дня вперше грав з тренером у теніс, а я грала в теніс усе своє життя, крім останніх кількох місяців. І Гліб цього дня продав свій перший в Україні «Mini Cooper», заради якого на вуха поставили всю Європу. Ми розпрощалися: я пішла в кіно з подружкою, а Артур з Глібом поїхали в казино.

Через два дні Гліб візьме мій номер телефону в Артура і запросить мене на теніс. Через тиждень він у мене закохається і терпітиме мій настрій. Через місяць він усе ще так само терпітиме моє «ні». І через два… і через три… на відміну від інших чоловіків. Він спокійно терпітиме моє небажання відповідати на телефонні дзвінки, витримуватиме мої неконтрольовані сльози, годинами чекатиме мене в машині, вгадуватиме мої бажання і кидатиме роботу, щоб забрати мене з університету, від якого мене нудило… Він стане мені справжнім другом і чоловіком, якого я поважатиму… Він відвезе мене до Одеси, коли я тижнями не братиму телефонні слухавки, посилаючись на надумані причини, і ревітиму вдома під укривалом… Він робитиме все для того, щоб змусити мене знову відчути життя і повірити в те, що воно існує… І все-таки доб’ється свого. Я все ще повільно вмиратиму, загадуватиму бажання, коли години дорівнюють хвилинам, але при цьому відчуватиму запах життя і чоловіка, який робить усе можливе для того, щоб захистити мене від бід, проблем, клопотів і цього світу, наповненого жорстокістю і розчаруваннями. Я повільно вмиратиму доти, аж поки Гліб, щоб розважити мене, запропонує мені після мого двадцятиріччя в 2005 році разом злітати до Туреччини… у хороший готель, у якому «мінімальна кількість російськомовних». Я погоджуся… і ми полетимо…