Читать «Руденька» онлайн - страница 45
Юля Пилипенко
16 лютого 2010 року
Цю поїздку ми з Елею запланували давно. Просто чекали слушної нагоди: тобто коли випаде вільний час і будуть на те фінансові можливості. Я звикла подорожувати сама… Це – моє… Ні до кого не приставати, ні під кого не підстроюватись, спілкуватися лише з незнайомими людьми, з якими ти можеш поговорити на будь-які теми, розуміючи, що назавтра ви розлетитеся по різних країнах і навряд чи потелефонуєте, хоча й пообіцяли одне одному – авжеж, неодмінно… У мене була ще одна причина, чому я обожнювала подорожувати сама, – свобода заразом із самотністю. Самотність – мій вічний супутник і надійний друг, який дарує мені особливу тишу та внутрішню гармонію, звільняє від зобов’язань, безглуздих слів і компромісів. Свобода – моє прискорене дихання й бездоганна кардіограма.
З Елею нас пов’язувала робота в «Opera», що викликала теплу дружбу, чи то пак дружба, якій тепер передувала робота в «Opera». Ми розуміли і доповнювали одна одну – спокійна, стримана Еля і я… Їй треба було полетіти в Європу до родичів, мені – на традиційне медичне обстеження. Ми заздалегідь вирішили провести п’ять-шість днів в обіймах пристрасного Парижа. Я чесно попередила Елю, що не вмію поводитися з грошима і, коли є бажання, можу спустити все за один день, а вона зізналася мені в тому, що «їй не завжди щастить у поїздках, і часто трапляються форс-мажори, але оскільки «я – везунчик», то в нас усе має бути пречудово».
Я завжди літала до Парижа прямим рейсом МАУ або Air France, але цього разу ми вирішили вчинити, як справжні європейці, – заощадити і скористатися послугами компанії «Wizz Air», перелетіти з Києва до Кельна, а з Кельна добратися до Парижа на ICE. Правда, ще треба було доїхати з Дніпропетровська до Києва… Оскільки ми «заощаджували», летіти з Дніпра до Борисполя не було сенсу, адже такий квиток зазвичай коштує дорожче, ніж прямий рейс із Києва до Парижа.
Гліб викупив нам купе в першому класі вечірнього експресу Дніпропетровськ – Київ і дав водія, який повинен був о дванадцятій ночі зустріти нас на київському вокзалі й відвезти до Бориспільського аеропорту. Літак на Кельн у нас був о шостій ранку… Подумаєш, ніч в аеропорту міста Борисполя… До другої години ночі ми гайнували час у єдиному пристойному ресторані «Козирна карта»… О другій він зачинився… і ми вирішили погуляти терміналом… Гуляли ми хвилин десять, бо в цей час почалася реєстрація на рейс Київ – Баку, пасажирами якого виявилися виключно смугляві товариські персонажі… Ресторанів у терміналі більше не було… окрім сумного цілодобового закладу, який позиціонував себе як щось середнє між занедбаним комп’ютерним клубом і баром у Бронксі з цінами «Per Se».
