Читать «Руденька» онлайн - страница 44

Різкий, неповторний, холодний, смішний, з приголомшливим почуттям гумору… Він не давав мені ні секунди спокою, змушував день і ніч працювати мою голову… Одного разу я попросила цілий день не чіпати мене в skype’і та не дзвонити мені й пообіцяла, що під вечір підірву Google з потрібною нам інформацією, якщо Він щосекунди не питатиме «що нового?» і постійно не кричатиме на мене. Він не чіпав мене цілий день… і під вечір Google був забитий… Годині приблизно о десятій вечора Він надіслав мені sms-ку: «Google gjhj;ysq»… Це викликало бурю мого гніву та емоцій, і я написала Йому sms-ку: «Ти з’їхав з глузду? Може, ти вводиш у пошук «нові джинси Мілан» і чекаєш, що він розповість тобі про рейдерство? Краще не дратуй мене». На що Він відповів: «Ne nj,s».

Завдяки Йому я знаю Віденський аеропорт краще, ніж власну квартиру. Він навчив мене пакувати речі за дві хвилини і наступного ранку бути вже в іншій країні, незалежно від того, є квитки на літак чи нема… Він навчив мене не реагувати на навколишній світ… і сміятися, коли хочеться плакати… Він багато чого мене навчив… Якось Він сказав, що зачинить мене в офісі доти, аж поки я «все зрозумію»… і дотримав слова… щоправда, мені у принципі не хотілося виходити з цього офісу, бо мені подобалося бути з Ним, слухати Його, розуміти Його… Він навіть дозволив посидіти за кермом свого авта… Моя вічна слабість… Якось рано-вранці Він відвозив мене до аеропорту… і весь час обурювався, що у мене «в’ї…а сумка». Сумка справді була в’ї…ою – дуже гарною, з крокодила, але жахливо незручною… просто в’ї…ою. Дісталася в спадок, що вдієш… Поки я навпочіпки порпалася в речах, намагаючись знайти свій паспорт, Він сховався за колоною разом з моєю в’ї…ю сумкою… Паспорт я знайшла… але потім не могла знайти Його… а це було набагато гірше… річ навіть не в сумці з крокодила… Річ у Ньому… Я не могла без Нього. Йому було весело, мені – не дуже… хоча…

Мені було нелегко тільки з кількох причин: 1) над усе на світі я боялася зробити щось таке, що могло Йому нашкодити. 2) Неможливо працювати з людиною, яку кохаєш. Позаяк емоції завжди заважають раціонально мислити і холоднокровно оцінювати ситуацію, а надто коли ти – дівчина і тобі двадцять чотири роки.

Була ще одна причина, через що мені було нелегко: я знала, що таке PR, його принципи, технології і способи впливу на цільову аудиторію. Але одна річ – бути двадцятичотирилітнім PR-директором модного нічного клубу «Opera» в місті Дніпропетровську чи займатися передвиборною кампанією одного з кандидатів у президенти, а інша річ – воювати з рейдерами. Нервове, напружене життя, вічно втуплений погляд у монітор призвели до того, що в мене почалася страшенна алергія під очима, я схудла на сім кілограмів, і вже не мала ні моральних, ані фізичних сил… Мені потрібна була Франція… Париж… або Сан-Тропе… та моя подруга Еля запропонувала мені полетіти до Юрмали. Вона клопоталася про мої квитки… у мене не було часу… Вона так і не дочекалася від мене фото для бейджика гостя «Нової хвилі», тому взяла одну з моїх паризьких фотографій з нашої спільної поїздки… І я полечу до Юрмали… назустріч Петі Лістерману.