Читать «Руденька» онлайн - страница 36
Юля Пилипенко
У літаку я порушила традицію: не спала. Читала книжку під назвою «Як заплутати Лістермана: історія однієї зради». Я була вдячна Петі. Не тільки за подаровану книжку та Італію, до якої так і не полетіла… а за його безмежний позитив, людяність, тепле, уважливе ставлення до мене… і за те, що він, якщо висловитися італійськими словами з його книжки, запевнив мене в тому, що все буде «zaebissimo».
Я дочекалася Елю в Бориспільському аеропорту: просиділа п’ять годин у ресторані з книжкою в руках. Еля прилетіла з двома маленькими пляшками вина з «Duty Free». Ми вийшли на вулицю… чекали мою машину. Вона спитала, чи буду я кермувати. «Після наших цілодобових марафонів? Ні. Нехай Вова їде», – відповіла я усміхнувшись. Еля відкоркувала маленьку пляшку і простягла мені. Я обожнювала цю дівчину. Ми всілися на валізи, дожидаючись Вову, який, як завжди, спізнювався, і виголосили тост за «Нову хвилю нашого життя». Поглянувши на мене своїми ясними очима, Еля запитала:
– Юлько, а що ти робила п’ять годин, чекаючи на мене?
– Сиділа в нашому з тобою «улюбленому ресторані» і читала Петину книжку.
– Цікава?
– Справжня. Все як у житті.
– Нудьгуватимеш за ним? – Еля сумно посміхнулася.
– Так. Я вже за ним трохи нудьгую. – Я розсміялася.
– Але ж ти можеш подзвонити…
– Не можу. І не подзвоню. – Я вже побачила Вову, який, як завжди, гордо сидів за кермом моєї машини. – Підйом, Елічко, нас чекає «дім».
Вова чемно привітався з нами, завантажив валізи і єдине, що запитав мене:
– Юлько… ти більше не сердишся на мене за той монастир?
– Ні… Якщо чесно, ти не уявляєш, яка я тобі вдячна. – Я й справді більше не гнівалася на Вову.
Цього ж вечора я отримала sms-ку такого змісту: «Гадаєш, я всіх ципочок запрошую з собою куди-небудь полетіти?» Я сумно посміхнулася, адже насправді я не могла цього знати. Так само, як не знала, як пояснити йому причину, з якої не змогла полетіти з ними до Італії.
P. S. Петя таки мав слушність. Я приїду до Дніпропетровська… і занудьгую вже першого вечора, хоча й сама чудово розуміла, що так буде… Це місто завжди на мене так впливало… За кілька днів я лежатиму на дивані, слухатиму італійську музику й підкидатиму до стелі тенісний м’ячик. IPhone вібруватиме на моєму животі, але я його ігноруватиму… Та все ж на один дзвінок я відповім, просто тому, що це буде анонімний номер, і я подумаю: «Раптом це Він». Але це буде не Він. Та коли я промовлю «алло», то почую у відповідь найсмішніше «р» у світі: «Ррруденька… привіт, маленька…»
26 липня 2010 року, день…
