Читать «Руденька» онлайн - страница 38

– Так, але ми вже майже приїхали. А в що ти віриш?

– У дива, – сказала я роздратовано.

Судячи з усього, ми вже й справді під’їжджали: було зовсім тихо… якось по-особливому тихо, а попереду виднівся величезний дзвін.

– Вово, ти взагалі мене бачив? Я не спала останні тридцять шість годин… у мене розвалюється голова… На мені майже прозора майка, з мене спадають джинси… я в оранжевих кедах, з недосушеним волоссям, а в моїх очах ще палає вчорашній «Chivas». Ти хочеш за щось помститися ченцям? Еге? Коли ти був тут минулого разу, вони пробили тобі колесо?

Вова сміявся, але впевнено їхав далі.

«Гаразд, хай тобі чорт, поїхали. Прости, Господи, – подумала я і замовкла.

Вова таки мав рацію: це місце мені сподобалося. Воно здавалося мені вічним і чарівним. А я люблю все вічне і чарівне. Я вийшла з машини. На імпровізованій парковці стояло ще шість чи сім авто і кілька автобусів.

– Залиш телефон у машині й накинь на голову хустку, – строго сказав мій товариш.

Я дивилася на нього, як на ідіота…

– Вово… яка хустка? Звідки в мене хустка? Я лечу до Юрмали, на «Нову хвилю». Ти взагалі бачив мою валізу? Як ти вважаєш, що там? Хустки? – Мені було дуже важко говорити. Кожне слово викликало черговий спазм у моїй голові: гноми-розбійники, які оселилися в ній із самого ранку, і досі гатили по моїх скронях зі своєї гном’ячої зброї. На самому дні моєї валізи справді «спочивала» хустка, але ж… вона була зі світу Hermes Leman – така строката й позитивна, що краще її й не виймати: ця хустка явно не вписувалася в церковну атмосферу…

– Гаразд, ходімо. На території монастиря є крамниця: думаю, там можна буде купити хустку. – Вова був як завжди непохитний у своїх думках.

Ми зайшли до крамниці саме в ту мить, коли якийсь екзальтований «благовірний» з неприємним виразом обличчя діставав із гаманця десять гривень, щоб придбати хустку для своєї дружини. Чомусь це подружжя викликало в мене неприємні відчуття… чи, може, це було вчорашнє віскі… не знаю. Але таке буває: бачиш якогось чоловіка… і одразу хочеться його не бачити. Гроші й телефон я залишила в машині, тож попросила у Вови десять гривень, але він радісно повідомив, що вже все з’ясував: виявляється, хустку можна взяти безкоштовно при вході до церкви.

«Тек-с… Ну гаразд… гуляти так гуляти», – подумала я, і ми вийшли з крамниці.

На вулиці було прохолодно, мені потроху легшало. Маленькі лавочки, старі дерева, спокійні птахи, якась зворушлива тиша – все це викликало в душі відчуття нескінченного смутку, який учора мені (що трапляється вкрай рідко!) разом з одним давнім другом захотілося втопити в «Chivas 21». Ченці блукали територією. Видно було, що вони не залишили без уваги моє руде розпущене волосся. Я відчувала сором. По-справжньому. Зараз я любила Вову ще менше, ніж зазвичай.

Ми підійшли до входу в церкву: я взяла першу-ліпшу хустку і спробувала якось начепити її на голову. Слідом за мною до церкви увійшла подружня пара з крамниці. «Благовірний» пас мене очима з неприхованим інтересом, доки второпав, що саме я намагаюся зробити. Та ось він побачив БЕЗКОШТОВНІ хустки… Більше він не дивився на мої ноги. Вся його релігія й набожність здиміли в один мент. У ту секунду, здається, Його Бог залишив його… «Як! Тут можна було безкоштовно взяти хустку, а я купив її тобі у крамниці!!!» – прогарчав він своїй дружині, яка тієї миті саме хрестилася. «Цікаво, у що вірить її чоловік?» – Мені чомусь стало шкода цієї жінки…