Читать «Руденька» онлайн - страница 35

– Так, з ними весело. Мені б теж хотілося побачити їх ще раз на прощання.

Це був єдиний вечір за весь тиждень, коли ми випадково не зустрілися з Петею. Ми не зустрілися ні на концерті, ні в ресторані, ні на завершальній after-party у клубі «69». За традицією ми не телефонували одне одному.

О четвертій ранку ми з Елею повернулися до готелю. За годину їй треба було вирушати до аеропорту. Вона летіла до Києва через Вільнюс. У мене був прямий рейс Риґа – Київ, тому літак був на дві години пізніше. Ми спакували валізи і вирішили перед її від’їздом на прощання випити кави на літній терасі нашого готелю. Молоденький хлопчик-портьє вже звик до нашої «ранкової» кави, тому робив нам її безкоштовно. О третій-четвертій ранку бар готелю вже не працював. На вулиці було «по-ризьки» прохолодно. Біля готелю зупинилося таксі: з нього виповзла п’яна компанія, яка теж була на вечірці в модному ризькому клубі під назвою «69». Вони радісно нас вітали, чомусь вирішили, що ми учасниці «Нової хвилі», і всілися за сусіднім столиком. Поки ми з Елею допивали каву, з компанії залишився тільки один персонаж… найп’яніший. Мабуть, йому хотілося подихати. Він про щось нас запитував і назвав своє ім’я, яке викликало у нас з Елею усмішку. Під’їхало таксі… цього разу – по мою подругу. Ми попрощалися і домовилися, що я дочекаюся Елю в Борисполі, щоб разом поїхати додому моєю машиною, яка, як я сподівалася, завтра вже буде в Києві.

Еля мала рацію… мене не можна залишати саму. П’яненька «зірка» змерзла, поки ми з нею прощалися біля таксі, тож попленталася за мною в готель. Мені «пощастило» їхати в одному ліфті. Яким же було моє здивування, коли цей втомлений від життя чоловік накинувся на мене в ліфті з усією самозреченістю вгашеного самця. Мене важко збентежити… але тут я розгубилася. На моє щастя, цей готель – не «Не Grand Hyatt» у Нью-Йорку, і наш з Елею номер був на четвертому поверсі. На прощання я сказала своєму невдалому нічному бойфренду три не зовсім добрі слова і «побажала йому успіху» в Монте-Карло, куди він збирався летіти наступного дня. Мені було дуже прикро, що якийсь хлопак трохи не зіпсував мені наостанок враження про Юрмалу. Я зі злістю грюкнула дверима номера і зачинилася на внутрішній замок… про всяк випадок – раптом «зірка» захоче уточнити, чи «все в мене гаразд», або вибачитися. А потім сіла за стіл… і почала писати Йому е-mail. Мені здавалося, що Він не дзвонив мені цілу вічність… я нудьгувала… Юрмала мене відволікала, але не рятувала. У цю мить мій мобільний видав якийсь звук… я не могла в це повірити. Мій телефон не працював уже кілька днів: здається, на рахунку скінчилися гроші, і просто не було зв’язку. О шостій ранку раптом з’явився зв’язок… і одну по одній я почала отримувати sms-ки від Нього. Як завжди, вони відповідали Його мінливому настрою… Я сиділа на ліжку, тремтливими руками тримала телефон і читала все, що Він написав мені за останній тиждень: по роботі… і просто так. Читала те, що не змогла прочитати тоді, коли це було актуально. І мені захотілося ревіти. Від образи на Нього. На себе. На свій iPhone. Дивне почуття: шалено любити Людину, через яку плачеш… але завдяки якій ти можеш плакати. Номер остаточно розплився перед моїми очима. Я дописала е-mail, витерла паперовою серветкою клавіатуру, начепила окуляри і вийшла з кімнати. Час було летіти «додому»… Вже дорогою до аеропорту я написала Елі sms-ку про «зірку», щоб хоч якось відволіктися від думок…