Читать «Руденька» онлайн - страница 33

– Авжеж, давай. – Він уважно дивився на мене.

– Як ти почав цим займатися?

– Чим? – з посмішкою запитав він.

– Тим, чим займаєшся. Це сталося випадково, чи у такий спосіб ти реалізував задумане? – Була певна причина, чому мені хотілося знати відповідь на це запитання.

– Руденька… колись я зможу тобі розповісти… коли ми питимемо з тобою шампанське на тенісному корті. Згода? – Мені здалося, що він раптом зніяковів.

– Домовилися. Бувай. Дякую за приємний вечір.

– Напиши мені sms-ку, як купиш пасту! – кинув мені Петя на прощання.

Петя мав рацію: дощ почався знову… точніше, не дощ, а злива. Мій білий сарафан став прозорим, Елині брюки можна було викручувати, але ми й далі гуляли… Ми сміялися і насолоджувалися цією ніччю, її специфічним настроєм. Аптека вже була зачинена… О четвертій ранку ми повернулися до готелю… а вже за кілька годин я вирушила на ранкову пробіжку… і на зворотному шляху все-таки купила найдорожчу зубну пасту, яку тільки можна було знайти в Ризі. Мені хотілося зробити хоч щось приємне людині, яка знову змусила мене сміятися і повернула мені відчуття дитинства. Я не була впевнена, що знову зустріну Петю… але, з огляду на грайливий настрій моєї долі… здається, я таки мусила його зустріти.

Передостанній вечір нашого перебування в Юрмалі… Рядові сукні… рядовий концерт… Ми з Елею стояли на східцях біля входу до «центрального штабу» «New Wave», і вона відлучилася на п’ять хвилин – збігати до Наташі. Чекаючи на свою подругу, я підкурила сигарету…

«Ррруденька»… – почувся знайомий приємний голос. Я озирнулася і побачила Петю. Він посміхаючись уже прямував своєю особливою ходою до мене. За ним ішов Льоня, як завжди, із серйозним виразом обличчя: він уважно слухав розповідь якогось чоловіка.

Петя легенько обійняв мене, викинув мою сигарету, вдаючи, що ми танцюємо…

– Маленька, ну де ти нап…ла стільки гарних сукенок? – Він намагався розгледіти лейбл на моєму сарафані.

– Пам’ятаєш, ти в мене питав, чим я займаюся? – Я щосили намагалася стримати усмішку. – Я шию…

– Собака скажена… я тобі не вірю. – Петя сміявся.

– Петю, я маю для тебе подарунок…

– Для мене? Який? – Він щиро здивувався.

– Найкращий… – Я дістала із сумки наворочену упаковку з тюбиком зубної пасти і простягла йому.

Петя не звернув уваги на назву, його погляд відразу ковзнув по ціннику, який я спеціально не зняла – щоб не сумнівався, чи є в Ризі «справжня паста».

– Йоп… Руденька, ти здуріла? – Він вивчав химерну упаковку. – Льоню, дай мені двадцять євро. Руденька купила нам італійську зубну пасту…

– Чи ти збожеволів? Збираєшся віддавати мені гроші за зубну пасту? – Мені було дуже смішно.

– Звичайно. А ти як думала? – На відміну від мене Петя не жартував і дійсно намагався втиснути мені ті двадцять євро.

– Ну припини. Це ж смішно. Вважай, що це сувенір.

– Пітбулю, ти це бачив? Дарує подарунки, ще й грошей не бере… Дякую, Руденька. Я тобі теж що-небудь подарую, – збентежено пробурмотів він.

– На здоров’я.

– Але прошу: поклади подарунок до себе в сумку. Мені нікуди… Я в тебе заберу після концерту, – пообіцяв Петя.