Читать «Руденька» онлайн - страница 31

– Руденька, зізнавайся, чим ти займаєшся?

– Не скажу.

– Чому?

– Не хочу. А ти чим займаєшся? – Я сміялася.

– Шукаю таких, як ти… я вже придумав, за кого я видам тебе заміж. – Його відповідь мене розсмішила.

– Я не хочу заміж, я тільки звідти, – серйозно сказала я.

– А чого ти хочеш, Руденька? – запитав він з усмішкою.

– Я хочу, щоб пішов дощ… я хочу тиші…

– Оце так! – розсміявся Петя.

– Я не жартую. – Я дивилася йому в очі і не всміхалася.

І тоді він нарешті почав розмовляти зі мною вільно, а не «професійно». Ми сперечалися, які казино Веґаса більше привертають туристів, обговорювали кращі шоу «Cirque du Soleil», атмосферу Парижа, беззаконня Неаполя, таїни Рима і пафос Монте-Карло, що ні до чого не зобов’язує… ми так і не змогли дійти спільного висновку, в якому океані приємно купатися під дощем і які технології PR краще використовувати… Веселий діалог… Мені було цікаво. Мені здавалося, що він мене розуміє. Мені здалося, що він відчув мою любов до життя. Петі зателефонували… і він надовго відійшов убік… Я приєдналася до розмови Елі, Пітбуля і нашої прекрасної знайомої дівчинки на ім’я Наташа, яка й загітувала Елю на цю поїздку до Юрмали… Наташа була директором конкурсу «New Wave». Ми з Елею вирішили викликати таксі, бо було вже пізно, а треба ще було доїхати з Юрмали до Риґи… Пітбуль сказав, що «вони поїдуть з нами»: навіщо чекати зайвих сорок-шістдесят хвилин, доки приїде чергове таксі, коли готелі, в якому зупинилися ми з Елею і в якому жили Петя з Льонею, були поряд – усього десять хвилин їзди між ними…

За нами приїхало таксі, і ми рушили до машини. Петя все ще говорив по телефону. Коли він побачив, що Пітбуль підвівся з-за столу і попрямував з нами, Петя відірвав телефон від вуха і спитав, що відбувається. Льоня пояснив йому, що вони їдуть з нами. Петя всівся попереду, а я, Еля і Льоня – на задньому сидінні. Нарешті Петя закінчив свою розмову. У мене чомусь знову не було настрою, і я сказала:

– Мало того, що в таксі до нас напросилися… так ще й усівся попереду… теж мені… олігархи, – я починала бурчати крізь сміх… це була перша ознака того, що я засинаю.

– Руденька… а що ти робиш у Дніпропетровську? Ти не думала переїхати до Києва або Москви? – запитав Петя сміючись.

– Ні, бо мені не подобається ні Київ, ні Москва. Я не бачу різниці між Дніпропетровськом і Києвом. Між цими містами існує економічна і соціальна різниця, але не духовна. Тому однаково.

– А де б ти хотіла жити? – голос Петі прозвучав дуже серйозно.

– У Франції або в Італії. – Я втікаю туди при першій-ліпшій нагоді.

– Чому саме туди? – спитав мій новий товариш.

– Тому що там моя душа почувається комфортно… але водночас я можу й далі переходити дорогу на червоне світло.

– Я тебе зрозумів, Руденька… – Петя не усміхався.

Ми під’їхали до нашого готелю, я запитала, «скільки ми винні». Петя попросив «не підколювати» і вийшов з машини, щоб попрощатися. На мій глибокий подив, він… поцілував мені руку… попросив мене не хворіти і чомусь сказав «дякую, Руденька». Я була зворушена і так само подякувала йому.