Читать «Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя» онлайн - страница 62

– Слава Богу! – сказала Ліліан. – Я думала вже, що мама знайшла це ім’я в якійсь книжці. Вона багато читала.

Ґастон похитав своєю пташиною головою.

– Так, то правда. Зате твій батько нічого не читав. А ти, Ліллі? Ти хочеш, – він роззирнувся, – жити тепер саме так?… Ти не вважаєш це помилкою?

– Саме про це я збиралася поцікавитися в тебе. Після вина ти почав демонструвати майже людське обличчя.

Ґастон пригубив трохи свого арманьяку.

– Я влаштую для тебе невелике прийняття.

– Ти вже раз мені цим погрожував.

– Прийдеш?

– Ні, якщо то буде чаювання або коктейль-паті.

– То буде обід. Я маю також кілька пляшок вина – лише кілька, але вони не поступляться оцим, що тут.

– Добре.

– З тебе вийшла чудова дівчина, Ліллі. Але гостра! Гостра! Твій батько таким не був.

«Гостра, – подумала Ліліан. – Що він називає гострим? Чи справді я така? А може, у мене просто немає часу делікатно обманювати, прикриваючи гірку правду фальшивою позолотою добрих манер, яку називають тактом?»

Зі свого вікна вона бачила шпиль каплиці Сен-Шапель, що стирчала, наче голка, на тлі неба понад сірими мурами Консьєржері. Ліліан пам’ятала цю каплицю з давніх часів. Щойно випогодилося, вона вирушила до неї.

Був полудень, і весь простір із високими вітражами виповнювало світло, каплиця була наче виткана з променів. Здавалося, вона складається з самих вікон, насичених блакиттю, мов плащ Мадонни, полум’яним червоним кольором, зеленню і жовчю. Блиск був такий сильний, що барви відчувалися на шкірі, мовби вона купалася в кольоровому світлі. Крім Ліліан, тут було тільки кілька американських солдатів, які незабаром вийшли. Вона сиділа на лавці, оповита світлом, наче тендітною королівською тканиною, найвитонченішою на землі, їй хотілося скинути з себе одяг, щоб подивитися, як прозора парча струмує її тілом. То був водоспад світла, сп’яніння, непідвладне земним законам, падіння і водночас час злет. Їй здавалося, що вона дихає світлом. Вона відчувала, як ці сині, червоні й жовті барви розчиняються в її крові та легенях, а її тілесна оболонка та свідомість – те, що відділяло її від навколишнього світу, – зникли, і всю її, мов рентгенівські промені, пронизує світло, з тією лише різницею, що рентген оголює кістки, а світло розкриває ту таємничу силу, яка примушує битися серце й пульсувати кров. То було саме життя, і коли вона так сиділа, тихо, без руху, дозволяючи світлу падати на себе й усередину себе, цілковито належачи йому й будучи з ним одним цілим, вона не була вже ізольованою одиницею, світло пригорнуло її і захищало, і враз нею оволоділо містичне почуття, що вона не може померти, поки, воно її так тримає, і що щось у ній ніколи не помре – саме те, що належало до цього магічного світла. То була велика втіха, вона ніколи не забуде цей день, і нехай її життя, усе, що їй ще зосталось прожити, стане таким же, як цей зал, схожий на вулик, повний якнайлегшого променистого меду, нехай її життя буде схоже на світло без тіні, щастя без жалю, горіння без попелу…