Читать «Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя» онлайн - страница 60

Ліліан вдягнула те срібне «щось». Воно було майже перлового кольору, але замість зробити її блідішою, додало барв її обличчю і рукам, оздоблюючи їх золото-брунатним відтінком.

– Я візьму її, – зітхнула вона. – Таку сукню відкинути важче, ніж залицяння Дон Жуана й Аполлона.

Не завжди, але в цей момент саме так і було. Вона жила в невагомому, сірому та срібному світі. До полудня довго спала, потім ішла до Баленсіаґи, відтак мандрувала без мети вулицями, а потім сама вечеряла в готельному ресторані. Ресторан належав до найкращих у Парижі, хоча вона про це раніше й не здогадувалася. Вона не прагнула товариства й не дуже відчувала брак Клерфе. Анонімне життя, яке різко напирало на неї з вулиць, кав’ярні й ресторану, було доволі потужне й незвідане, тому вона не відчувала, що її особисте життя чимось обділене. Ліліан дозволила течії підхопити її, натовп ніс її, але не жахав, вона любила його, бо він був життям, невідомим, безглуздим життям, що марнується на безглузді вчинки, які вигойдувалися на його хвилях, наче буйки на морі у вітряну погоду.

– Ви зробили гарні закупи, – сказала продавчиня під час останньої примірки. – Ці сукні ніколи не вийдуть з моди. Ви зможете носити їх роками.

«Роками…» – подумала Ліліан з легким трепетом і усміхнулася.

9

Прокинулася вона, ніби під лагідним хмелем. Майже два тижні провела серед суконь, капелюхів і туфель, наче п’яниця в пивниці. Коли доставили перші сукні, вона послала рахунки стрийкові Ґастонові, який, щоправда, передав їй до готелю місячну пенсію, але крім того – ні гроша. Віднікувався, що оформлення займає багато часу.

Наступного дня з’явився знервований Ґастон. Він покрутився трохи готелем, повідомив, що вона безвідповідальна, і несподівано зажадав, щоб переїхала до нього.

– Щоб ти мене мав під контролем?

– Щоб ти заощаджувала гроші. Це злочин – витрачати стільки на сукні. За такі гроші вони мусили б бути із золота!

– Вони і є із золота, тільки ти цього не бачиш.

– Розпродати добрі акції, що приносять відсоток, задля кількох ганчірочок! – лементував Ґастон. – Треба тебе віддати під опіку!

– Спробуй. Кожен суддя у Франції мене зрозуміє і натомість почне за тобою спостерігати. Якщо ти якнайшвидше не повернеш мені мої гроші, я куплю удвічі більше суконь і надішлю тобі рахунки.

– Удвічі більше ганчірочок? Та ти…

– Ні, стрийку Ґастоне, я не шалена, то ти шалений. Ти, що не дозволяєш собі нічого зайвого, аби кілька спадкоємців, яких ти ненавидиш і ледве знаєш, розтринькали потім твоє майно. Але не говорімо вже про те! Лишися на обід. Тутешній ресторан винятково добрий. Я вдягну для тебе одну з тих ганчірочок.

– Це виключено! Розтринькувати гроші ще й на…

– Я тебе запрошую. Я маю тут кредит. Під час обіду зможеш мені далі розповідати, як живуть розсудливі люди. Тепер я голодна, як лещетар після шести годин тренування. Ні, навіть дужче! Примірювання дуже сприяє апетитові. Почекай на мене внизу. За п’ять хвилин я буду готова.