Читать «Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя» онлайн - страница 61

За годину Ліліан зійшла вниз. Ґастон, блідий від злості й довгого чекання, сидів за столиком, на якому стояв якийсь вазонок і лежало кілька журналів мод. Він не замовив собі навіть аперитиву. Ліліан мала велику втіху з того, що він не відразу її упізнав. Зате, коли побачив, як вона спускається тьмяно освітленими сходами, підкрутив вуса, випростався й окинув її поглядом старосвітського завсідника.

– Це я, стрийку Ґастоне, – сказала Ліліан. – Сподіваюсь, ти знаєш, що таке інцест.

Ґастон закашлявся.

– Дурниці, – прохрипів він. – Просто я погано бачу. Коли я бачив тебе востаннє?

– Два тижні тому.

– Ні, я не про те. Раніше.

– Десь чотири роки тому – я була тоді заморена голодом і геть розгублена.

– А тепер?

– Тепер я й далі заморена голодом, але дуже рішуча.

Ґастон витягнув із кишені пенсне.

– Для кого ти купила ці вбрання?

– Для себе.

– Ти не маєш жодного…

– Єдиними чоловіками в горах, які підходили до одруження, були інструктори лещетарів. У комбінезонах лещетарів вони презентуються непогано, а так виглядають, як селяни, вифранчені на свято.

– Отже, ти цілковито самотня?

– Авжеж, але не так, як ти, – відповіла Ліліан і рушила до ресторану.

– Що б ти з’їла? – запитав Ґастон. – Звичайно, то я тебе запрошую. Сам я не голодний. А що для тебе? Напевно, щось легке? Омлет, фруктовий салат, трохи води Віші.

– Для мене, – перебила його Ліліан, – на початок морських їжаків… дванадцять штук… і горілку.

Ґастон зиркнув у стравопис.

– Морські їжаки шкідливі для здоров’я!

– Тільки для скнар. Зараз ними всі обжираються, стрийку Ґастоне. А ще я хочу куряче філе.

– Чи воно не загостре? Може, краще візьмеш варену курку або вівсянку? Вам давали в санаторії вівсянку?

– Авжеж, стрийку Ґастоне. Вівсянок і варених курей я наїлася на все життя в горах з виглядом на прекрасну природу. Досить! До м’яса замов для нас пляшку «Шато Лафіт». А може, ти не любиш?

– Я не можу собі на таке дозволити. Я дуже зубожів, моя люба Ліліан.

– Я знаю. Тому вечеря з тобою стає такою драматичною.

– Чому?

– Бо в кожному випитому ковтку є крапля крові твого серця.

– Тьху, до дідька! – заговорив раптом Ґастон цілком нормальним голосом: – Що за образ! І це, п’ючи таке вино! Побалакаймо про щось інше. Я можу спробувати твоїх морських їжаків?

Ліліан подала йому тарілку. Ґастон з’їв похапцем три. Він усе ще намагався заощадити на їжі, але вино пив на пару з нею. Він-бо за нього платив, то хотів бодай свого не втратити.

– Дитинко, – сказав, коли пляшка спорожніла, – як час летить! Я пам’ятаю тебе, ще як…

Ліліан відчула короткий, гострий біль.

– Я не хочу вже про це чути, стрийку Ґастоне. Поясни мені одне: чому мене назвали Ліліан? Я ненавиджу це ім’я.

– То твій батько.

– Чому?

– Хочеш, може, лікеру до кави? Коньяку? Шартрез? Арманьяк? Я міг би й здогадатися! – Ґастон відчутно розтанув. – Отже, добре, два арманьяки. Так, твій батько.

– Що?

Марабу примружив одне око.

– Замолоду він провів кілька місяців у Нью-Йорку. Сам. Пізніше наполягав, щоб тебе назвати Ліліан. Твоїй матері було однаково. Потім я чув, що в Нью-Йорку він мав, мабуть, якусь… ну, якусь дуже романтичну пригоду. З кимось, хто мав ім’я Ліліан. Вибач, але ти сама про це запитала.