Читать «Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя» онлайн - страница 54

– Там, – відповіла Ліліан і показала на той бік річки, де світлішав фасад маленького готелю.

– Ти знаєш цей готель?

– Звідки мені його знати? – запитала Ліліан.

– Ти ж тут жила.

– Коли я жила тут, то переважно ховалася у підвалі одного продавця овочів.

– Може, тобі краще зупинитися десь у шістнадцятому окрузі? Чи у стрийка?

– Стрийко такий скупий, що сам, напевно, тулиться в одній кімнаті. Поїдьмо в той готель і запитаймо, чи є у них вільні номери. А де ти мешкатимеш у Парижі?

– У готелі «Ріц».

– Я так і знала, – сказала Ліліан.

Клерфе похитав головою.

– Я не такий багатий, щоб мешкати деінде.

Вони проїхали міст бульвару Сен-Мішель, по набережній Ґранд Оґюстен і зупинилися біля готелю «Біссон». Коли вони виходили з машини, у дверях готелю з’явився служник з валізами.

– Це й буде моя кімната, – сказала Ліліан. – Хтось якраз виїжджає.

– Ти справді хочеш тут мешкати? Просто тому, що побачила цей готель із другого боку ріки?

Ліліан кивнула.

– Я, власне, й збираюся так жити. Без жодних особливих рекомендацій і упереджень.

Покій був вільний. Готель не мав ліфта, але номер, на щастя, містився на першому поверсі. Сходи були зачовгані й старі. Покій виявився малим і скупо умебльованим, але ліжко виглядало непогано й була ванна. Меблі стояли сучасні, за винятком барокового столика, який стояв, наче князь поміж невільників. Шпалери були старі, електричне світло тьмаве – зате за вікном виблискувала річка, виднілися набережні, Консьєржері, дзвіниця собору Паризької Богоматері.

– У будь-який момент, якщо ти матимеш бажання, можеш звідси виїхати, – сказав Клерфе. – Дехто забуває про це.

– Куди? До тебе в «Ріц»?

– Не до мене, а в «Ріц», – відказав Клерфе. – Я мешкав там під час війни півроку. З бородою і під іншим прізвищем. У дешевих номерах. А в іншій половині готелю, з вікнами на Вандомську площу, жили високопоставлені нацистські бонзи. Це було дуже знаменно.

Служник приніс валізи. Клерфе рушив до дверей.

– Ти повечеряєш зі мною?

– Коли?

– О дев’ятій.

– Добре, о дев’ятій.

Вона подивилася йому вслід. Під час мандрівки вони ані словом не перекинулися про ніч в Асконі. «Французька мова дуже зручна, – подумала вона. – Легко переходити з «ти» на «ви» і навпаки, усе дуже просто, як у грі». Почувши ревіння «Джузеппе», Ліліан підійшла до вікна.

Він, може, повернеться, а може, ні. Вона цього не знала, але це й не було аж таким важливим. Важливе те, що вона в Парижі, що вечір і що вона дихає. На бульварі Сен-Мішель загорілося зелене світло, і, мов розлючена зграя хортів, услід за «Джузеппе» кинулося стадо «сітроенів», «рено» і вантажівок. Ліліан не могла пригадати, чи бачила вона коли-небудь стільки автомобілів. Під час війни їх було мало. Шум був неабиякий, але в її вухах він звучав, як орган, на якому залізні руки грали потужне «Te Deum».

Ліліан розпакувала свої речі. Взяла вона з собою небагато. Грошей мала теж обмаль. Зателефонувала до стрийка. Телефон не відповідав. Стрийко вже кілька років, як відмовився від телефону.