Читать «Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя» онлайн - страница 53

– У римську добу там стояла, мабуть, святиня Венери. Тепер хтось має там ресторан. Але інколи вночі при повному місяці там ще блукають давні боги. Потім власник наступного ранку знаходить багато порожніх пляшок із неторканими корками. Час від часу Пан відсипляється на острові після нічної пиятики й прокидається пополудні. Тоді чути його флейту, а на всіх радіостанціях починає фонити.

– Це вино чудесне. Що це таке?

– Старе шампанське, яке прекрасно відлежалося в тутешньому підвалі. На щастя, античні боги в цьому нічого не тямлять, бо інакше б давно його випили. Шампанське відкрили щойно в середньовіччі.

До готелю вони поверталися пішки. На стіні якогось дому висів розіп’ятий Христос. Навпроти був вхід до ресторану. Спаситель мовчки заглядав в освітлене приміщення, з якого лунали сміх і галас. Ліліан мала враження, що у зв’язку з цим треба було б щось сказати – але слів забракло.

Ліліан стояла біля вікна у своїй кімнаті. За вікном було озеро, ніч і вітер. Весна шуміла в платанах на площі та в хмарах. Увійшов Клерфе. Він обняв її. Вона обернулася і подивилася на нього. Він поцілував її.

– Ти не боїшся? – поцікавилася вона.

– Чого?

– Що я хвора?

– Я боюся, що під час перегонів зі швидкістю двісті кілометрів за годину в мене може тріснути передня опона.

Ліліан глибоко зітхнула й подумала: «Ми в схожій ситуації. Обоє не маємо майбутнього! Його майбутнє сягає тільки до наступних перегонів, а моє – до наступної кровотечі». Вона усміхнулася.

– Є така історія, – сказав Клерфе. – У Парижі в добу гільйотини вели певну людину на екзекуцію. Стояла зима, і було далеко до місця страти. Конвоїри зупинилися дорогою, щоб напитись вина. Коли самі випили, запропонували пляшку засудженому. Цей узяв її, покрутив, розглядаючи, і врешті сказав: «Сподіваюся, що жоден із нас не носить у собі якоїсь заразної хвороби», і теж випив. А за півгодини його голова скотилася до кошика. Цю історію розповіла мені моя бабця, коли мені було десять років. Вона мала звичай випивати впродовж дня пляшку кальвадосу. Їй пророкували ранню смерть. Але вона живе досі, а пророки давно вже померли. Я взяв пляшку цього старого шампанського з бару в підвалі. Кажуть, навесні воно піниться дужче, ніж в інші пори року. Бо тоді відчуває життя. Я залишаю його вам тут.

Він поставив пляшку на підвіконні, але відразу переставив на столик.

– Не можна, щоб вино опинялося у світлі місяця. Місяць убиває його аромат. То теж слова моєї бабці.

Клерфе рушив до дверей.

– Клерфе, – покликала Ліліан. Він озирнувся. – Я виїхала звідти не для того, щоб залишитися на самоті.

8

Перед ними був Париж зі своїми передмістями – сірими, потворними, дощовими. Але що далі вони рухалися усередину міста, то сильніше він їх зачаровував. Завулки й вулиці вигулькували, наче картини Утрілло й Пісарро, сірість зблідла і стала майже сріблястою, раптом з’явилася ріка з мостами й буксирами, деревами та баржами, барвистими рядами букіністів і старих кам’яниць на правобережжі Сени.

– Саме звідси, – розповідав Клерфе, – забрали на страту Марію-Антуанетту. А в ресторані навпроти можна дуже смачно попоїсти. Мабуть, тут голод і історія всюди пов’язані між собою. Де ти хочеш зупинитися?