Читать «Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя» онлайн - страница 47

Юрій Павлович Винничук

– Ми, мабуть, знайомі! Герберт, Гельмут чи…

– Губерт.

Хлопець показав на дерев’яну табличку, прикріплену до стійок перед заправною станцією:

Г. ҐЕРІНҐ, ГАРАЖ І РЕМОНТ АВТОМОБІЛІВ.

– Це не нова вивіска? – запитав Клерфе.

– Та ні, зовсім новенька.

– Чому ж ти не написав своє ім’я повністю?

– Так практичніше. Завдяки цьому багато людей думає, що мене звати Герман.

– Швидше можна було б сподіватися, що ти волів би змінити прізвище, ніж малювати його такими великими літерами.

– Я був би страшним дурнем, – сказав хлопець. – Тепер, коли знову з’являється дедалі більше німецьких авт! Він не уявляєте собі, які я отримую чайові! Ні, пане, моє прізвище – золота жила.

Клерфе зиркнув на його шкіряну куртку.

– Це вже куплено за ці гроші?

– Наполовину. Але, перш ніж закінчиться сезон, будуть іще лещетарські черевики і плащ, я певен.

– А може, ти прорахуєшся: від декого не одержиш чайових саме через своє прізвище.

Хлопець вискалив зуби і вкинув ланцюги до багажника.

– Але не від тих, хто може собі дозволити виїжджати на лижви, пане. Крім того нічого поганого не може статися: одні дають, радіючи, що його вже немає, а другі – тому що в них пов’язані з ним приємні спогади, але дають майже всі. Я спостеріг це, відколи тут з’явилася ця вивіска. Бензин, пане?

– Бензин, – сказав Клерфе, – цілих сімдесят літрів, але я куплю його не в тебе, а в когось не такого спритного, як ти. Пора, Губерте, щоб твоя картина світу трохи змінилася.

За годину сніг лишився позаду. Уздовж шосе мчали потоки, з дахів капотіло, а стовбури дерев блищали від вогкості. У вікнах червонів захід сонця. Діти бавилися при дорозі. Поля були чорні й мокрі, а на лугах видно було жовту й сіро-зелену торішню траву.

– Хочете зупинитися? – запитав Клерфе.

– Ще ні.

– Боїтеся, що сніг може нас наздогнати?

Ліліан кивнула.

– Я більше ніколи не хотіла його бачити.

– Не раніше від наступної зими?

Ліліан не відповіла. Наступна зима. То було щось як Сиріус або Плеяди. Ледве чи колись вона її ще побачить.

– А може б, ми щось випили? – запитав Клерфе. – Кави з вишнівкою? Ми маємо ще чималий шмат дороги.

– Добре, – згодилася Ліліан. – Коли будемо над Лаґо Маджоре?

– За кілька годин. Пізно ввечері.

Клерфе затримав авто перед сільським готелем. Усередині офіціантка запалила світло. На стінах висіли картини, що зображували оленів під час гону й тетеруків під час токування.

– Ви голодні? – запитав Клерфе. – Що ви їли на обід?

– Нічого.

– Так я і думав. – Він звернувся до офіціантки: – Що у вас є з їжі?

– Салямі, мисливські ковбаски й шубліґи. Шубліґи готові.

– Два шубліґи та кілька скибок чорного хліба. Крім того масло й точене вино. Маєте фендан?

– Фендан і вальполічелло.

– Фендан. А ви що вип’єте?

– Сливовицю, якщо не заперечуєте, – сказала офіціантка.

– Не заперечую.

Ліліан сиділа в кутку біля вікна. Відсторонь прислухувалася до розмови Клерфе з офіціанткою. Червонясте світло лампи грало на пляшках у буфеті зеленими й червоними відблисками. За вікном чорніли дерева на тлі високого зеленавого вечірнього неба, в сільських будинках спалахувало перше світло. Усе було дуже спокійним і природним, вечір без страху й бунту, і Ліліан була його частиною, такою ж природною і спокійною, як усе інше. Вона врятувалася! Коли вона це усвідомила, їй забило дух.