Читать «Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя» онлайн - страница 49

Юрій Павлович Винничук

– Булка, – сказав Клерфе. – Панство в авті перед нами їсть саму ковбасу, без хліба. Міщанська столиця пекла в череві землі.

Ліліан усілася зручніше. Здавалося, тунель знімав з неї усе, що налипло на неї у колишньому житті, наче гострі щітки гуркоту здирали з Ліліан минуле. Стара планета, на якій розташувався санаторій, залишилася назавжди позаду, повернутися назад було неможливо, як неможливо двічі перебрести Стікс. Вона з’явиться тепер на новій планеті, викинута з надр Землі, долаючи падіння, в нестримному русі вперед, з однією лише думкою в голові: вирватися і жити. Вона почувалася так, ніби в останню мить вирвалася з вузької, довгої могили, стіни якої обвалилися позад неї, і втікала вперед, до світла, яке несміливо ряхтіло, але блискавично наближалося до неї і врешті розсіяло темряву.

Підземний гуркіт перейшов у звичний стукіт, а потім замовк. Потяг стояв у м’якому шумі сірості, золота й лагідного повітря. Після зимного, мертвого повітря, що било від склепіння тунелю, то було повітря життя. За хвилю Ліліан зрозуміла, що падає дощ. Вслухалася у відголос крапель, що легенько барабанили об дах, вдихала м’яке повітря і виставила руку у вікно. Вона врятована. Переправилась через Стікс і врятована.

– Краще було б навпаки, – сказав Клерфе. – По той бік дощ, а тут погода. Ви розчаровані?

Вона похитала головою.

– Я з жовтня минулого року не бачила дощу.

– І чотири роки ви не були внизу? Це майже так, наче ви ще раз народилися. Ще раз, але збагачена спогадами.

Вони зупинилися на автозаправці.

– Вам можна тільки позаздрити. Ви ще раз починаєте все спочатку. Із властивим молодості темпераментом, але без юнацької безпорадності.

Потяг від’їхав, червоне світло зникло в дощі. Механік віддав ключики. Авто виїхало задом на дорогу. Клерфе загальмував, щоб розвернутися. На мить він побачив Ліліан у малому замкненому просторі, під спущеним верхом машини, на тлі мерехтливих крапель дощу, що шумів за вікном, у спокійному світлі приладів на панелі. Її обличчя, освітлене лампочками годинника і приладів для виміру відстані та швидкості, здавалося Клерфе, всупереч усім цим механізмам, не підвладним часу, як сама смерть, з якою Ліліан мчала наввипередки. Клерфе раптом зрозумів, що в порівнянні з цими перегонами всі автоперегони на світі – дитяча гра. «Коли я висаджу її в Парижі, то втрачу, – подумав він. – Ні, я мушу спробувати її затримати! Я був би ідіотом, коли б не спробував!»

– Ви вже знаєте, що хочете робити в Парижі? – поцікавився.

– Я маю там стрийка, який керує моїми грошима. Досі він присилав мені їх щомісяця. Тепер я заберу в нього всю решту. Буде велика драма. Йому й далі здається, що мені чотирнадцять років.

– А скільки маєте справді?

– Двадцять чотири й вісімдесят.

Клерфе розсміявся.

– Добра комбінація. Я мав тридцять шість і вісімдесят, коли повернувся з війни.

– І що сталося?

– Мені виповнилося сорок, – сказав Клерфе і ввімкнув першу швидкість. – То була дуже сумна річниця.