Читать «Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя» онлайн - страница 46

– Ми всі це робимо – хто швидше, а хто пізніше. Ми поїдемо обережно. І не дуже далеко.

Вхідні двері були вже цілком близько. Сонце знадвору засліплювало. Ще кілька кроків, і цей біг крізь стрій різок закінчиться. Ще один крок!

– Ми вас застерегли, – пролунав за нею монотонний, зимний голос. – Ми вмиваємо руки!

Їй було не до сміху, але Ліліан усміхнулася. Цією останньою фразою Крокодилиця врятувала ситуацію.

– Прошу їх вимити в стерилізованій цноті, – сказала Ліліан. – Адью! Дякую за все.

Вона вийшла. Сніг іскрився так, що вона майже нічого не бачила.

– До побачення, Ґольманне!

– До побачення, Ліліан. Незабаром я долучусь до вас.

Вона глянула на нього. Дякувати Богу, нарешті знайшовся хтось, хто не хоче її повчати. Ґольманн закутав її в хутро й вовняні хустки.

– Ми їхатимемо повільно, – пообіцяв Клерфе. – Коли сонце зайде, спустимо дах. А поки що боки авта затулять вас од вітру.

– Так, – відказала вона.

– Можемо їхати? Нічого не забули?

– Ні.

– Втім, якщо й забули, вам пришлють.

Вона про це не подумала. І враз зауважила в цьому факті певну втіху, бо вважала, що, виїхавши, обірве всі зв’язки.

– Так, справді, можна попросити, щоб прислали, – сказала Ліліан.

Непоказний чоловік, який виглядав так, мовби офіціанта схрестили з церковним сторожем, швидким кроком перетнув майдан перед санаторієм. Клерфе здивувався.

– Та то ж…

Чоловік пройшов зовсім поруч авта, і тоді Клерфе його упізнав. Він був зодягнений у темний костюм і чорний капелюх, у руці ніс валізу. То був конвоїр трупів, але геть перевтілений – уже не пом’ятий і неговіркий, а радісний і авторитетний: вирушав у дорогу до Боготи.

– Хто це? – запитала Ліліан.

– Ні… Я думав, що то знайомий. Готова?

– Так, – відповіла Ліліан. – Готова.

Авто рушило. Ґольманн помахав їм на прощання. Боріс не з’явився. Собака біг ще упродовж якогось часу за автом, потім і він лишився позаду. Ліліан озирнулася. На сонячних терасах, які ще хвилину тому були порожні, раптом заряхтіло від людей. Ті, що приймали сонячні ванни, піднялися зі своїх лежаків. Таємний телеграф санаторію вже сповістив їх про небуденну подію, і тепер, почувши шум мотора, вони повставали й дивилися вниз, тонкий ланцюжок людей темнів на фоні густо-синього неба.

– Як на верхній трибуні під час бою биків, – сказав Клерфе.

– Так, – погодилася Ліліан. – А хто ж ми? Бики чи матадори?

– Завжди доводиться бути биком. Але думаєш, що ти матадор.

7

Авто рухалося повільно білим яром, над яким, наче потік, струмувало небо кольору тирличу. Вони вже минули перевал, але купи снігу обабіч дороги височіли майже на два метри й затуляли краєвид. Були тільки снігові мури й голуба стрічка неба. Досить було трохи довше посидіти з відхиленою головою назад, і зникало розуміння, де верх, а де низ, де білість, а де блакить. Потім з’явився запах живиці та ялиць, а відтак насунулося брунатне плескате село. Клерфе затримав авто.

– Думаю, можна вже зняти ланцюги з коліс. Яка там дорога внизу? – запитав він хлопця на автозаправці.

– Чиста.

Клерфе придивився до хлопця, зодягненого в червоний светр і нову шкіряну куртку, він мав окуляри в нікелевій оправі, мав прищі й настовбурчені вуха.