Читать «Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя» онлайн - страница 419

– Тим гірше.

– У мене є свідки! Я поводився гуманно! Спитайте в людей!

– Думаю, нам знадобляться кілька охоронців, щоб люди не розірвали вас на шматки, – відказав капрал. – Я був би не проти. Ну, вперед!

Нойбауер іще раз кинув погляд на полковника. Той уже не звертав на нього уваги. Він розвернувся. Двоє йшли поруч, один – за ним.

За кілька кроків його впізнали. Троє американців розправили плечі. Вони очікували нападу і взяли Нойбауера в кільце. Той пітнів, тупо дивився вперед і йшов так, наче хотів водночас пришвидшитись і сповільнитися.

Але нічого не сталося. В’язні стояли і дивилися на Нойбауера. Вони не кидалися на нього, зробили коридор. Ніхто не підійшов. Ніхто не сказав ні слова. Ніхто не кричав. Ніхто не кинув у нього камінь. Жоден дрючок його не вдарив. Вони просто дивилися. Зробили коридор і дивилися на нього, дивилися протягом усього довгого шляху до Малого табору. Спершу Нойбауер зітхнув із полегшенням, а тоді ще сильніше почав пітніти. Бубонів щось і, не підводячи погляду, відчував на собі їхні очі. Відчував їх, мов незліченну кількість вічок у величезних дверях в’язниці, – наче він вже був за ґратами і за ним холодно спостерігала маса очей. Йому ставало дедалі гарячіше. Пришвидшив крок. Погляди ставали пронизливіші. Він відчував їх на своїй шкірі. Це були п’явки, і вони смоктали з нього кров. Він здригнувся, але стрясти їх не міг. Пробиралися під його шкіру. Висіли на його жилах.

– Я маю… – бубонів він. – Обов’язок… я нічого… я був… завжди… що ж вони хочуть?…

Коли вони дійшли до місця, де стояв 22-й барак, він був мокрий. Там працювали шість есесівців, яких вдалося зловити, і кілька капо. Поруч стояли американські солдати з кулеметами Томпсона.

Нойбауер раптом зупинився. На землі перед собою він побачив кілька чорних скелетів.

– Що… це таке?…

– Не грайте вар’ята, – люто відказав капрал. – Це барак, який ви підпалили. Всередині має бути ще принаймні тридцять тіл. Уперед. Шукати кістки!

– Я… я не давав таких наказів.

– Звісно, ні.

– Мене тут не було… я про це нічого не знаю. Це зробили інші, на власний розсуд…

– Звичайно. Завжди інші. А ті, хто помер тут за всі ці роки? До цього ви теж не причетні?

– Це був наказ. Обов’язок…

Капрал звернувся до чоловіка, який стояв поруч:

– Ближчими роками це будуть дві найуживаніші фрази: «Я виконував наказ» і «Я нічого про це не знав».

Нойбауер не слухав його.

– Я завжди намагався робити все можливе…

– Це, – гірко мовив капрал, – буде третя фраза! Вперед! – крикнув він раптом. – До роботи! Виносьте трупи! Думаєте, легко стримуватись, аби не зробити з вас відбивну?

Нойбауер схилився і почав невпевнено порпатися в уламках.

Їх привозили на візках, приносили на грубих ношах, притягали на собі товариші, вони приходили, спираючись один на одного, їх розміщували в коридорах есесівських казарм, знімали завошивлене лахміття, яке правило їм за одяг, і спалювали його, а тоді вели в душові СС.

Багато хто не розумів, що з ними хочуть робити, вони тупо сиділи чи лежали в проходах. А коли з відчинених дверей повалила пара, частина з них пожвавилась і з хрипом поповзла назад.