Читать «Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя» онлайн - страница 38

– Ваш знімок… що ви його розумієте.

Тиша очікування враз перестала бути тишею. Стала високим чужим шумом у вухах.

– Звичайно, я знаю, що не покращилося, – сказала Ліліан із зусиллям. – Таке часто трапляється.

– Звичайно, – защебетала медсестра з полегкістю. – Завжди є коливання. Угору й униз. Невеликі рецидиви завжди трапляються. Особливо взимку.

– І навесні, – сказала Ліліан. – І влітку. І восени.

– У вас є почуття гумору, – розсміялася медсестра. – Якби ви ще вміли бути спокійнішою! І виконували рекомендації професора. Врешті, він знає все найкраще.

– Добре, так я й зроблю. Будь ласка, не забудьте своєї сукні.

Ліліан чекала нетерпляче, поки медсестра, забравши знімок і сукню, вийде. Здавалося їй, наче разом із нею завітав до покою подих смерті, який вона принесла у складках свого білого кітеля з покою Мануели. «Яка вона бездушна! – подумала Ліліан. – Якими бездушними буваємо всі ми! Чому вона не йде? І як свавільно та з яким огидним уподобанням перекидає сукню через плече».

– Тих кілька фунтів ви швидко надолужите, – сказала медсестра. – Тільки треба добре їсти! Наприклад, увечері! На десерт буде чудове шоколадне суфле з ванільною поливою.

«Я сама це спровокувала, – подумала Ліліан. – Не тому, що я хоробра, а тому, що боюся. Я збрехала. Я хотіла почути щось протилежне!»

Пролунав стукіт, і до покою зайшов Ґольманн.

– Клерфе завтра виїжджає. Сьогодні вночі місяць уповні. Це традиційне свято на горах у рятувальницькій садибі. Може, й ми відірвемося ще раз і поїдемо туди з ним?

– І ви також?

– Так. Востаннє.

– Мануела померла.

– Я чув. Це полегкість для всіх. Особливо для її родичів – і, мабуть, для Мануели також.

– Ви говорите, як Клерфе, – сказала непривітно Ліліан.

– Гадаю, з часом ми всі заговоримо, як Клерфе, – відказав спокійно Ґольманн. – У його випадку дистанція просто коротша, тому звучить це гостріше. Він живе від одних перегонів до інших. А його шанси з кожним роком маліють. Може б, ми провели з ним цей вечір?

– Я не знаю.

– То його останній вечір. А Мануела вже не оживе, незалежно від того, що ми робитимем.

– Знову ви говорите, як він.

– Чому б я не мав так говорити?

– Коли він виїжджає?

– Завтра пополудні. Хоче проїхати перевал, перш ніж знову почне падати сніг. Прогноз погоди передбачає сніговицю на завтрашню ніч.

– Клерфе їде сам? – поцікавилася Ліліан, долаючи внутрішній опір.

– Так. То ви прийдете ввечері?

Ліліан не відповіла. Надто багато всього звалилося на неї водночас. Треба все обдумати. Але над чим тут було замислюватись? Хіба ж вона й раніше не відвідувала ті вечірки? Тепер залишається лише погодитися.

– А ви не думали, що, може, варто бути обережнішим? – поцікавилася вона.

– Сьогодні ввечері ні. Долорес, Марія і Чарльз також прийдуть. На дверях сьогодні Жозеф. Якщо ми вислизнемо звідси о десятій, то встигнемо в саму пору на канатну колію. Сьогодні уночі вона курсує до першої. Я прийду по вас, – Ґольманн розсміявся. – На майбутнє я буду знову найслухнянішим і найобережнішим мешканцем «Белла Віста». Сьогодні святкуємо.

– Що святкуємо?