Читать «Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя» онлайн - страница 37

– Що ви там знову робите? – запитала медсестра, безшумно зайшовши знову до покою.

– Я дивлюся в дзеркало. Упродовж останніх двох місяців я схудла на три фунти.

– Ви ж недавно поправилися на півфунта.

– Я встигла його вже скинути.

– Ви надто всім цим переймаєтесь. І мусите більше їсти.

Ліліан блискавично обернулася.

– Чому ви завжди трактуєте нас, як дітей? – запитала вона надміру розгнівано. – Ви справді думаєте, що ми віримо в усе, що ви нам розповідаєте? Ось, прошу, – Ліліан підсунула медсестрі рентгенівські знімки, – подивіться! Я знаюся на цьому досить добре! Ви ж знаєте, що мені не стало краще!

Медсестра перелякано поглянула на неї.

– Ви вмієте читати рентгенівські знімки? Навчилися?

– Так, я навчилася. Часу мала вдосталь.

То була неправда. Але вона вже не могла відступити. Почувалася так, мовби стояла на линві, тримаючись руками за платформу під цирковим шатром, а за мить має рушити понад прірвою, пронизувана сотнями поглядів. Ще могла всього цього уникнути, якби змовчала, і, власне, хотіла цього, але щось, що було сильніше, ніж ляк, штовхало її вперед.

– Це не таємниця, – сказала спокійно вона. – Професор особисто мені сказав, що не бачить у мене поліпшення, а тільки погіршення! Я хотіла тільки в цьому переконатись, тому попросила вас показати мені ці знімки. Я не розумію, навіщо робити перед пацієнтами такий цирк! Адже набагато краще мати ясну картину ситуації.

– Більшість би цього не витримали.

– Я б витримала. Однак ви мені не сказали. Чому? – Ліліан здалося, ніби вона відчувала безголосу тишу очікування, яка виповнювала циркове шатро там, унизу.

– Ви ж самі сказали, що вже знаєте, – відказала з ваганням медсестра.

– Що? – поцікавилася Ліліан, тамуючи подих.