Читать «Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя» онлайн - страница 40

– О Господи! – шепнув раптом Ґольманн. – Далай-лама!

– Де?

– У дверях. Щойно прийшов.

І справді, біля входу стояв професор, блідий, з лисою головою, і уважно розглядав тлум, що клубочився в хаті. Хтось начепив йому на голову паперову шапку. Він скинув її одним рухом і почав протискатися до столика біля дверей.

– Хто б подумав? – сказав Ґольманн. – Що тепер робити?

– Просто нічого, – мовила Ліліан.

– Може, нам краще обережно змішатися з натовпом і зникнути?

– Ні.

– Він вас не розпізнає, Ґольманне, – промовила Долорес Пальмер, – з цими вусами.

– Але вас! І Ліліан. Особливо Ліліан.

– Можемо сісти так, щоб він не бачив наших облич, – запропонував Чарльз Ней, підводячись.

Долорес помінялася з ним місцями, а Марія Савіні сіла на стілець Ґольманна. Клерфе усміхнувся і весело зиркнув на Ліліан, чи не хоче й вона помінятися з ним місцями. Але вона похитала головою.

– Може б, ви пересіли, Ліліан? – спитав Чарльз. – Інакше він упізнає вас і завтра буде великий скандал. Ми й так уже в цьому місяці маємо чимало на совісті.

Ліліан бачила бліде обличчя Далай-лами з водянистими очима, що піднімалося понад столиками, наче місяць, і зникало в юрбі, а потім знову з’являлося, як і його партнер у небі між хмарами.

– Ні, – відказала вона. – Я зостануся тут.

Лещетарі збиралися виходити.

– Ви з ними не збираєтеся з’їхати? – запитала Долорес у Клерфе, що був у вбранні лещетаря.

– І не думаю. Для мене це надто небезпечно.

Долорес вибухнула сміхом.

– Він має рацію, – сказав Ґольманн. – Те, чого ти не опанував досконало, завжди небезпечне.

– А якщо опанував? – запитала Ліліан.

– Тоді ще небезпечніше, – відповів Клерфе. – Бо людина стає легковажною.

Вони вийшли з хати, щоб подивитися, як будуть з’їжджати лещетарі. Ґольманн, Чарльз Ней, Марія Савіні й Долорес прослизнули, скориставшись метушнею, коли всі рушили до виходу. Ліліан прочимчикувала без поспіху з Клерфе перед носом професора.

Протоптаною в снігу стежкою вони підійшли до місця старту. Смолоскипи кидали відблиски на сніг і обличчя людей. Перші лещетарі, тримаючи високо смолоскипи, рушили додолу освітленим схилом і зникли за стрімкими закрутами. Ліліан дивилася, як вони кидаються вниз, мовби кидалися в обійми життя, наче ракети, які осягнувши найвищої точки свого польоту, падали знову на землю у вигляді зіркового дощу.

– Коли завтра вирушаємо? – поцікавилася вона у Клерфе.

– Коли захочете, – відказав той. – О будь-якій порі. Можливо, після сутінків. Можливо, раніше або пізніше, якщо ви не будете готові.

– Не обов’язково. Я вмію швидко пакуватися. Коли ви думаєте виїхати?

– Близько четвертої.

– Я можу бути готова о четвертій.

– Добре. Я приїду по вас.

– Ви не мусите про мене піклуватися, – сказала Ліліан. – Можете мене висадити в Парижі. Просто я поїду з вами як… – шукала вона в пам’яті відповідне слово.

– …Як хтось, хто подорожує автостопом? – запитав Клерфе.