Читать «Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя» онлайн - страница 29

Юрій Павлович Винничук

– Мені байдуже. А крім того, я не думаю, що маю.

«Навіщо я його випитую про такі речі, – подумала Ліліан. – Хіба я йому заздрила так, як усі заздрять Єві Мозер?»

– Клерфе увечері не прийде? – поцікавилася вона.

– Ні. Пополудні до нього хтось приїхав. Зрештою, нема потреби так часто приходити. Йому тут нудно.

– Чому ж він не виїде? – роздратовано запитала Ліліан.

– Виїде, але за кілька днів. У середу або в четвер.

– Цього тижня?

– Так. Я припускаю, що виїде разом зі своїм гостем.

Ліліан не відповіла, не була певна, чи Ґольманн каже їй це навмисно. А що не була цього певна, то вирішила, що той робить це навмисно, і тому не допитувалася далі.

– Маєте при собі щось випити? – поцікавилася Ліліан.

– Ані краплі. Пополудні я подарував решту свого джину Чарльзу Нею.

– Хіба ви не привезли горілку опівдні?

– Горілку я дав у свою чергу Долорес Пальмер.

– З чого б це? Невже вирішили враз стати зразковим пацієнтом?

– Більш-менш, – відказав Ґольманн трохи змішаний.

– Опівдні ви були його протилежністю.

– Саме тому, – сказав Ґольманн. – Хочу знову їздити.

Ліліан відсунула свою тарілку.

– І з ким я тоді відриватимуся вечорами?

– Чоловіків не бракує. І Клерфе врешті також іще є.

– Так. А потім?

– Боріс увечері не прийде?

– Ні, не прийде. Крім того з Борісом не можна відірватися. Я сказала йому, що в мене болить голова.

– Справді болить?

– Так. – Ліліан підвелася. – Сьогодні ввечері я ощасливлю Крокодилицю, щоб усі були щасливі. Я піду спати. В обійми Морфея. Добраніч, Ґольманне.

– Щось сталося, Ліліан?

– Нічого крім того, що зазвичай. Нудьга. Певна ознака доброго почуття, сказав би Далай-лама. А якщо комусь і справді нудьга зашкодить, то паніка, мабуть, не йде в рахунок. Людина буде просто надто ослабленою. Бог дуже прихильний, правда?

Сестра з нічного чергування закінчила вечірній обхід. Ліліан сиділа на ліжку й пробувала читати. Згодом відклала книжку вбік. Перед нею знову була ніч, чекання на сон, сон, а потім на прокид зі сну й той момент невагомості, коли не розпізнаєш нічого: ні покою, ні самої себе, коли зависаєш у шумі, темряві і є тільки страх, імлавий страх перед смертю, секунди, що тягнуться до нескінченності, – аж врешті вікно повільно набирає знову знайомого вигляду й у чужому хаосі нема вже тіні хреста, тільки знову вікно, і покій є покоєм, а клубок одвічного ляку й безголосого крику знову стає нею, тією, що впродовж свого короткочасного перебування на землі зветься Ліліан Дюнкерк.

Пролунав стукіт. За дверима стояв Чарльз Ней у червоному халаті й капцях.

– Усе готове, – шепнув. – Ходім до Долорес! Прощальне прийняття на честь Єви Мозер.

– Навіщо? Чому вона ще не виїхала? Навіщо їй ще та прощальна урочистість?

– То не вона хоче, а ми.

– Адже ви вже прощалися у їдальні.

– Тільки для видимості, щоб обдурити сестру. Ходи, не будь плакучою вербою.

– Не маю бажання.

Чарльз Ней став на коліно коло її ліжка.

– Ходи, Ліліан, таємнице, виткана з місяця, срібла й палаючого вогню! Якщо ти лишишся тут, будеш злитися, що сама, а якщо ти долучишся до нас, злитимешся, що пішла. Наслідок буде той самий – тому ходи! – Він прислухався до відголосів із коридору й відчинив двері. Чути було, що йде хтось на милицях. Повз двері прошкандибала худа старша жінка. – Усі прийдуть! Уже є Ліллy Стрептоміцин. А ось саме надходить Шірмер з Андре.