Читать «Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя» онлайн - страница 27

Ліліан отетеріла.

– Але не стосовно інших.

– Добре. Більшість людей вірять у її дієвість завжди тільки для інших. – Клерфе поглянув униз, у бік озера. – Він там! Бачите його? Тільки послухайте, як бере закрути! Не забув ще, як перемикається швидкість. Сьогодні ввечері він буде іншою людиною.

– Де? У Цюріху?

– Усюди. Тут також.

– Сьогодні ввечері він лежатиме в ліжку з гарячкою.

– Не думаю. А якщо навіть і так, краще щоб він мав трохи гарячки, ніж щоб з опущеними вухами боявся підійти до авта і вважав себе калікою.

Ліліан знервовано відвернулася. Каліка, бо хворий? Що собі дозволяє цей грубошкірий здоровий грубіян? Може, її він також вважає калікою? Вона згадала вечір у барі, коли Клерфе розмовляв по телефону з Монте-Карло. Чи й тоді він не говорив про каліку?

– Трохи гарячки може тут швидко змінитися в смертельне запалення легенів, – сказала вона непривітно. – Але я певна, що це вас не хвилює! Тоді ви зможете просто сказати, що Ґольманн також мав щастя, що помер, зате перед тим ще раз сів за кермо спортивного авта, вірячи, що стане великим автогонщиком.

Та відразу ж пошкодувала за свої слова, не розуміючи, чому раптом так напустилася.

– А ви маєте добру пам’ять, – сказав з усмішкою Клерфе. – Я помічав це й раніше. Але прошу заспокоїтися, авто зовсім не таке швидкісне, як можна судити з відголосу. З ланцюгами на опонах не вдасться, мабуть, їхати у швидкому темпі.

Клерфе пригорнув її за плече. Ліліана мовчала й не рухалася. Дивилася, як «Джузеппе», малий і чорний, вигулькує з-за лісу біля озера і, наче джміль, з гудінням мчить крізь білий блиск, що стелиться в сонці на снігу. Вона чула гуркіт двигуна й луну, що котилася попід гори. Авто наближалося до шосе, яке вело перевалом на другий бік, і враз усвідомила, що саме тому така збуджена. Побачила, як авто зникає за закрутом. Тепер чувся тільки двигун, шалений бубон, який кликав на експедицію в невідоме і який був у її вухах чимось більшим, ніж звичайним шумом.

– Сподіваюсь, що він таки не втік, – сказав Клерфе.

Ліліан відповіла не одразу. Губи пересохли.

– Чому б він мав утікати? – нарешті видушила вона із зусиллям. – Адже він уже майже вилікувався. Чому ж тепер ризикувати?

– Часом ризикують саме тоді.

– А ви на його місці б ризикнули?

– Я не знаю.

Ліліан зітхнула.

– А чи ви б зробили це, знаючи, що ніколи не будете здоровим? – поцікавилася вона.

– Замість лишитися тут?

– Замість нидіти тут ще кілька місяців?

Клерфе усміхнувся. Раніше йому вже доводилося нидіти в концтаборі.

– Залежно що ви під цим розумієте.

– Обережне життя, – відказала вона швидко.

Клерфе розсміявся.

– Не маю поняття. Цього ніколи не можна передбачити. Може, так, щоб іще раз узяти у свої руки щось, що зветься життям… А може, я провадив би поміркований спосіб життя і відмовляв би собі у всьому, щоб прожити ще день, ще годину. Цього справді ніколи не передбачиш. А життя підкинуло мені не одну дивну несподіванку.

Ліліан висунулася з-під плеча Клерфе.

– А хіба ви не мусите впоратися з цим самостійно перед кожними перегонами?