Читать «Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя» онлайн - страница 26

– Не слухай мене, Борісе, – сказала Ліліан. – Я лише так кажу. Полудень, я випила, дме фен. А може, це все ж таки страх перед рентгеном – тільки я не хочу собі в цьому признатися. Відсутність новин у горах – погана новина.

У селі озвалися церковні дзвони. Волков підвівся й опустив сонцезахисну штору ще нижче.

– Єва Мозер виходить завтра, – сказав. – Здорова.

– Знаю. Вона виходила вже двічі.

– Цього разу справді здорова. Крокодилиця підтвердила це.

Раптом крізь затихаючі дзвони Ліліан почула хурчання «Джузеппе». Авто на швидкості піднімалося серпантинами під гору й зупинилося. Вона здивувалася, чому Клерфе приїхав ним до санаторію вперше від свого прибуття. Волков глянув через балкон униз і захрипло сказав:

– Сподіваюсь, він не збирається ковзатися на авті.

– Напевно. Чому ти так сказав?

– Бо він припаркувався на схилі за ялицями, а не перед санаторієм.

– То його справа. А, власне, чому ти його не терпиш?

– Дідько знає! Може, тому, що колись я був такий самий, як він.

– Ти? – сонно промовила вона. – Мабуть, багато років тому.

– Авжеж, – з гіркотою підтвердив Волков. – То було хтозна-коли.

За півгодини Ліліан почула, як авто Клерфе від’їжджає. Боріс вийшов раніше. Вона полежала ще хвильку, примружившись, і дивилася на світло, що колихалося під повіками. Потім устала й зійшла вниз. На свій подив, побачила Клерфе, що сидів на лавці під санаторієм.

– Мені здавалося, що хвилину тому ви спустилися вниз, – сказала вона, підсідаючи до нього. – Може, я галюциную?

– Анітрохи. – Заморгав він через яскраве світло. – То був Ґольманн. Я послав його до села, щоб купив пляшку горілки. Це найкращий час, щоб він сів нарешті за кермо.

Знову почулося хурчання двигуна. Клерфе встав і почав прислухатися.

– А тепер побачимо, що він зробить: чи ввічливо і слухняно повернеться нагору, чи десь завіється.

– Завіється? Куди?

– Куди захоче. У баку досить бензину. Може доїхати хоч і до Цюріха. – Клерфе знову почав прислухатися. – Не повертається. Їде селом у бік озера й шосе. Ось погляньте, де він уже – за «Палас Готелем». Дякувати Богу!

Ліліан зірвалася з лавки.

– Дякувати Богу? Ви збожеволіли? Посилаєте його в дорогу у відкритому спортивному авті? До Цюріха, якщо захоче? Хіба ви не знаєте, що він хворий?

– Саме тому. Він думав, що забув уже, як їздити.

– А якщо застудиться?

Клерфе розсміявся.

– Він одягнувся тепло. До того ж авто для гонщика – те саме, що для жінки вечірня сукня: якщо вона приносить їй приємність, то жінка ніколи в ній не застудиться.

Ліліан дивилася на нього широко відкритими очима.

– А якщо все ж таки застудиться? Знаєте, що це означає у горах? Вода в легенях, нарости, важка адаптація! Тут через застуду можна потрапити на той світ!

Клерфе придивився до неї. Така Ліліан подобалася йому значно більше, ніж попереднього вечора.

– Чому ж тоді ви, замість лежати в ліжку, вислизаєте увечері до бару в тоненькій сукні й шовкових черевичках?

– То не має нічого спільного з Ґольманном!

– Напевно. А я вірю в терапію забороненого плоду. Досі я думав, що й ви також!