Читать «Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя» онлайн - страница 24

– Можливо, – сказав він байдужим тоном. – Але чи бути здоровим – то злочин?

Вона обернулася до нього.

– Очевидно, що ні. Я не знаю, що кажу. Краще вже піду.

Ліліан сягнула по торбу, але не встала. Клерфе також мав її вже досить на сьогодні, але нізащо у світі не дозволив би їй відійти, поки Волков стоїть ще біля буфету й чекає на неї. «Я не такий уже й старий», – подумав він і сказав:

– Ви не мусите поводитися зі мною, як із яйцем, я не надто вразливий.

– Тут кожен вразливий.

– Але я не звідси.

– Отож. – Ліліан усміхнулася. – Про це й мова.

– Про що?

– Про те, що нас дратує. Що ви єдиний, хто не належить до нас. Хіба ви не зрозуміли цього? Невже й за Ґольманном цього не помітили?

– Цілком можливо, – відказав Клерфе заскочено. – Мабуть, я не повинен був приїжджати.

– Можливо. Тож навіщо завдавати собі стільки зусиль, щоб і я це відчула?… – А за хвилю додала: – Він виходить.

Клерфе теж це побачив.

– А ви? Ви ж теж повинні бути раніше в санаторії?

– Хто це знає? Далай-лама? Я? Крокодилиця? Бог? – Ліліан підняла келих. – А хто відповідальний? Хто? Я? Бог? І хто за кого? Ходімо танцювати!

Клерфе не ворухнувся з місця. Вона витріщила на нього очі.

– Ви теж боїтеся за мене? Чи вважаєте, що я мушу…

– Я нічого не вважаю, – сказав Клерфе. – Просто я не вмію танцювати, але якщо хочете, можемо спробувати.

Вони вийшли на паркет.

– Аґнес Сомервіл завжди робила все, що їй рекомендував Далай-лама, – сказала Ліліан, коли оточили їх галасливі туристи, гучно тупочучи. – Все.

4

У санаторії панувала тиша. Хворі лежали на верандах. Лежали мовчки на ліжках і лежаках, випростані, наче жертви, в яких змучене повітря точило безголосу боротьбу з ворогом, що обжирався в теплій темряві легенів.

Ліліан сиділа у блакитних штанах на своєму балконі. Ніч давно минула й пішла в забуття. Тут, у горах, завжди так було: коли вдалося дожити до ранку, нічна паніка зникала, мов тінь на обрії, і забувалася. Перед нею в снігу, якого вітер навіяв уночі на балкон, стояла пляшка горілки, подарована Клерфе.

Задзвонив телефон. Вона взяла слухавку.

– Так, Борісе… ні, звичайно, ні… до чого б ми дійшли, якби так робили?… Не говорімо про це… звичайно, можеш приїхати… так, я сама, а хто б мав бути в мене?…

Хвильку розмірковувала, чи треба ховати пляшку, але врешті відкрила її. Горілка була дуже зимна й добра.

– Добридень, Борісе, – привіталась вона, почувши відголос дверей, що зачинялися. – Я, власне, п’ю горілку. Вип’єш зі мною? Тоді принеси собі склянку.

Ліліан витягнулася на лежаку й чекала. На балкон вийшов Волков зі склянкою в руці. Ліліан зітхнула з полегкістю, дякувати Богу, жодних проповідей. Боріс налив собі горілки. Підставила йому свою склянку, і той налив повну.

– Чому, душко? – поцікавився Волков. – Страх перед рентгеном?

Ліліан похитала головою.

– Температура?

– Також ні. Швидше низька температура.

– Чи Далай-лама казав уже щось на тему твоїх знімків?

– Ні. А що він мав казати? Зрештою, я і так не хочу цього знати.

– Добре, – відказав Волков. – І за це вип’ємо.