Читать «Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя» онлайн - страница 23

«У що влізаю, – подумав він. – І з ким? У будь-якому разі це було щось інше, ніж Лідія Мореллі, яка годину тому зателефонувала до нього з Рима. Лідія Мореллі, яка знала кожен телефон і не забула жодного».

Клерфе наздогнав Ліліан біля дверей.

– Сьогодні ввечері, – сказав він, – ми розмовлятимемо тільки про найбанальніші речі під сонцем.

За годину бар уже був повний. Ліліан зиркнула на двері.

– Прийшов Боріс. Я мала б це передбачити.

Клерфе зауважив росіянина вже раніше. Волков повільно протиснувся між людьми, які, мов грона винограду, висіли коло буфету, й промовив, цілковито ігноруючи Клерфе:

– Твої сани чекають, Ліліан.

– Відішли сани, Борісе. Я їх не потребую. Це Клерфе. Якщо вже ти його зустрів.

Клерфе підвівся з місця дещо по-панібратськи.

– Справді? – сказав Волков. – Ах, справді! Пробачте! – Боріс поглянув у бік Клерфе, але оминаючи його погляд. – У спортивному авті, яке сполохало коней, правда?

Клерфе відчув приховане глузування. Нічого не відповів, але продовжував стояти.

– Мабуть, ти забула, що завтра тебе знову чекає рентген, – сказав Волков Ліліан.

– Не забула.

– Ти мусиш відпочити й виспатися.

– Я знаю про це. Ще є час.

Вона говорила повільно, так, як звертаються до дитини, яка не дуже розуміє. Клерфе здогадався, що для неї це єдиний шанс пригальмувати свій гнів, викликаний контролем. Йому стало майже шкода росіянина, який опинився в безнадійній ситуації.

– Може, сядете? – поцікавився не цілком безкорисливо.

– Дякую, – відказав Волков холодним тоном, мовби відповідав офіціантові, який запитав, чи не хоче щось замовити. Він, як і Клерфе хвилину тому, теж відчув глузування.

– Я мушу ще декого зачекати, – звернувся він до Ліліан. – Якби ти захотіла тим часом сісти в сани.

– Ні, Борісе! Я хочу ще залишитися.

Клерфе втратив терпець.

– Міс Дюнкерк прийшла сюди в моєму товаристві, – спокійно сказав він. – І вважаю, що я в змозі відвезти її назад.

Волков окинув його швидким поглядом. Вираз його обличчя змінився за одну мить. Він усміхнувся.

– Боюся, що ви погано мене зрозуміли. Але будь-які пояснення не мають жодного сенсу.

Боріс схилив голову перед Ліліан, і якусь хвилю здавалося, мовби маска пихи ось-ось спаде, однак хутко опанував себе й підійшов до буфету. Клерфе сів. Він був незадоволений собою. «Що я тут роблю? – думав він. – Мені ж уже не двадцять років!»

– Чому ви не повертається разом із ним? – роздратовано поцікавився Клерфе.

– Хочете мене позбутись?

Клерфе поглянув на неї. Ліліан здавалася безпорадною, але він знав, що саме безпорадність у жінках найгрізніша – бо жодна жінка насправді не безпорадна.

– Звичайно, ні.

– Ну, то лишаймося. – Вона зиркнула в бік бару й шепнула: – Не йде. Стежить за мною. Думає, що погоджуся.

Клерфе взяв пляшку й наповнив келихи.

– Добре. Перевіримо, хто перший утомиться.

– Ви його не зрозуміли, – сказала Ліліан гострим тоном. – Він не ревнивий.

– Ні?

– Ні. Нещасний і хворий, і піклується про мене. Легко вигравати, коли ти здоровий.

Клерфе відставив пляшку. Що за лояльна мала бестія! Ледве була врятована, а вже клює руку рятівника.