Читать «Спогади бійців УПА» онлайн - страница 36

Над ранком я повернувся на місце постою, де вже були мої стрільці з принесеним печивом, що на тодішній час було для нас люксусом. Одержавши звіт розвідки про рухи військ у нашому терені, я ствердив, що всюди спокій і, зарядивши чергування стійок, дав наказ на відпочинок. Звичайно по нічній акції ми спали вполудне до 1-ої години й о тій годині щойно будив нас кухар до обіду. Так було і в цей день. Збудивши нас до обіду, стійковий зголосив мені, що ранком о 5-ій годині було чути довгі серії з кулеметів у північному напрямі від місця нашого постою. Я дещо стривожився, бо мій брат зі своїми друзями мав бути у мене ще вранці, а до тієї пори його немає. Не хочу думати, що щось лихе могло статися, одначе прочуття не дає мені спокою.

Помившись і поголившись під розлогими, старовинними карпатськими буками, ми почали наш святковий обід. Під акомпаніямент журчання карпатського лісового потоку і під шум карпатського лісу я виголосив моїм Петрам побажання — витривалости і сили в нерівних змаганнях з окупантом, побажав дожити до світлих днів постання УССД. Друзі у веселому і жартівливому настрої проводили ціле пополуднє. Я, одначе, переслідуваний недобрим прочуттям, відійшов у глибину лісу й почав роздумувати над тим, що могло статися і чому немає моїх гостей. У цій задумі я пробув довший час. Щойно під вечір один з моїх стрільців сповістив мене, що прибув мій брат із одним стрільцем. Я миттю побіг туди і привітався з братом. Він почав мені розказувати, чому вони спізнилися:

«Вчора ввечорі польське військо наскочило на село, в якому ми кватирували. Ми, повідомлені в час, що надходить військо, відступили до найближчого лісу. В селі вони побили багато людей і, спаливши без причини кілька хат, відійшли. Ми повернулися в село і, повівши розвідку, ствердили, що військо закватирувало в сусідньому селі. Я вирішив, що треба негайно повідомити наше командування, і вислав 5-ох стрільців зі штафетою, а сам із двома стрільцями вибрався до тебе. Коли ми переходили ввечорі через згарища села Кам'янки, почав падати сильний дощ. Тому, що ніде іншого схоронища не було, бо село цілковито випалене, ми зайшли до пограбованої і зруйнованої церкви. В церкві, крім голих стін і здемольованого церковного устаткування, ми нічого не знайшли, вилізли на хори, де була розстелена солома. Ми догадалися, що хтось уже з наших стрільців переховувався тут. Хлопці почали намовляти мене, щоб залишитися тут у церкві, аж доки не перестане падати дощ. Я особисто не мав охоти залишатися в церкві, але, щоб не показати себе боягузом погодився на їхню пропозицію. Замкнувши церкву на замок, ми подалися на хори і полягали на розстеленій соломі. Хлопці скинули мокрий одяг і чоботи та полягали спати, накрившись «палатками». Я зробив те саме, одначе не роздягаючись. Так ми всі три поснули. Зі сну збудив нас гострий стук у двері. Дем'ян сказав, що це, певно, наші, такі самі, як і ми, мабуть хочуть заховатися від дощу. Я нічого не відповів, але на всякий випадок оглянув зброю і дав наказ хлопцям вдягатися. Пімста одягається, але чоботів взути не може, бо мокрі, Дем'ян таки обстоює своє, що це наші. В цей час ми почули сильніший удар у двері церкви. Двері подалися і до церкви ввійшли якісь люди. Дем'ян, не видержавши, крикнув: