Читать «Її сукня» онлайн - страница 2

У плетеному кріслі, загорнена у плед, дрімала жінка. Помітно, що сон мала не вельми спокійний — повіки час від часу тривожно сіпались. Волосся, що русявими пасмами спадало на плечі, розвіялось і залоскотало обличчя. Жінка здригнулась, мимоволі провела рукою по волоссю і сонно роззирнулась довкола.

Насичена небесна синява ось-ось мала розродитися дощем; перші важкі краплі вже залопотіли по бляшаному даху, листі й асфальтовій доріжці, яка вела від хвіртки до східців будинку. Вмите дощем, усе довкола вмить набрало насиченіших відтінків; повітрям розходився землянистий, дещо затхлий запах.

Ліна полюбляла шум дощу — він здатен заспокоїти. Проте знала: належить бути обережною. Якщо слухати це монотонне лопотіння надто уважно — поволі налаштовуєшся на цей журливо-мінорний лад і є ймовірність занурення в таку прірву думок та спогадів, що мозок стає близьким до божевілля. Однак таки слухала, мовби поринала у транс, поволі наближаючись до небезпечної, фатальної межі, за котрою… А втім, навіщо поспішати? Усе — від початку…

…Тоді теж падав дощ. Ліна неспішно блукала вулицями міста. Хтозна-чому, проте ноги мимоволі завернули до антикварної крамнички. Й досі не тямить, як тоді втрапила туди: до того не звертала уваги на подібні крамниці. Мабуть, якийсь несвідомий імпульс скерував нею. Певно, так мусило бути.

За масивними кованими дверима — такими собі міні-ворітьми — ховалися звичайні броньовані. Крамничка була ущент напхана всілякими речами: красивими і не дуже, подекуди дивними, а головне — старезними. Тут витав спертий запах, що йшов від старих речей: ті мовби ввібрали його в себе впродовж десятиліть, а подекуди й століть, і тепер щедро віддавали. Стіни, обклеєні темно-червоними шпалерами, прикрашали картини в порепаних рамах, вицвілі ікони, пошарпані гобелени.

Ліна блукала поміж полицями й захоплено роззиралася довкіл. Коли ж погляд спинився на бронзовій статуетці юної красуні, спинилась і вона. Затамувавши подих, роздивлялась досконалу граційну фігуру.

— Вас зацікавила ця річ? — почула приємний баритон поруч із собою та завважила високого худорлявого чоловіка в білій сорочці, чорній жилетці та штанах.

— Так. Що ви про неї скажете? — знову перевела погляд на статуетку.

— О… мушу вам сказати, що своїм зацікавленням ви зробили дуже гарний вибір! Це — богиня жіночої пристрасті, — з готовністю пояснив. — Вона просто створена для такої, як ви, можу вас запевнити! — запопадливо почав розпинатися.

— Скажете таке! — роздратовано пирхнула Ліна.

— Це не лестощі, — не вгавав продавець, чомусь не розуміючи, що щемить, і втратить потенційного покупця. — Подивіться, яка вона вишукана, які чуттєві вигини її спини… які гармонійні, тонкі риси обличчя… — його ж погляд тим часом блукав по Ліниній фігурі.

— Досить-досить, дякую.

Ліна вийшла з крамнички відчутно розчарованою, навіть невдоволеною. Чомусь дуже закортіло мати собі ту статуетку, але терпіти не могла надмірної нав’язливості продавців. Притім зазвичай мимоволі впадала в ступор безмовного протесту, що був сильнішим від бажання отримати жадану річ. Ні — то й ні. Що ж тут удієш.