Читать «Блакитне мереживо долі» онлайн - страница 56

— Хочеш сказати, що ти всього-на-всього пішла подивитися на яму?

— Можливо.

— Можливо?

— Я майже впевнена, що все було саме так.

— Мамо, це був сильний шторм, майже ураган. Ти маєш пам’ятати, чи виходила на вулицю.

— Я і пам’ятаю. Тобто, я пам’ятаю, що була на вулиці під час шторму, але не пам’ятаю, як виходила з дому. Розумієш, інколи у мене трапляються кількахвилинні прогалини, як швидка перемотка на відео. Я щось роблю, а через 5–10 хвилин уже не можу пригадати, що саме. І у пам’яті залишається такий собі пробіл між останньою хвилиною і теперішньою. Це не таке відчуття, коли ти чимось захопився і не помітив, як промайнув час. Це відчуття більше схоже на те… наче ти прокинувся після операції.

— Мамо, це схоже на якісь раптові напади, — сказав Денні.

— Я не знаю.

— Ти говорила про це з лікарем?

— Ні, звичайно.

— Але, можливо, існує якийсь простий спосіб виправити це.

— Я тебе прошу, у моєму віці! До того ж, це трапляється дуже рідко, — відповіла Еббі.

— Добре. То ти усвідомила, що стоїш біля ями і дивишся на неї, правильно?

— Так, буря закінчилася, дощу вже не було, але все саме так. Я вийшла у нічній сорочці і домашніх капцях, і у мене, звісно, не було з собою ключів від будинку. Наші двері не замикаються автоматично, проте твій батько, очевидно, замкнув їх і я не змогла потрапити додому. Звичайно, він просто не чув, як я його гукала. Мабуть, він уже спав, ти ж бачиш, який він став глухий. Але я кричала, стукала у двері, дзвінок не працював, адже не було світла, та і твій батько все одно його не чує. Я навіть кидала камінці у вікно нашої кімнати. Але ти знаєш, на відміну від книжок, у реальному житті це не спрацьовує. Тому я вирішила, що все це немає сенсу. Я залізла у гамак і вирішила дочекатися ранку. Мені було зовсім не страшно, світили вуличні ліхтарі, а також світилися вікна у сусідніх будинках. І все, що було чути, це шум листя, що падало додолу, і квакання жаб. Я так і заснула у гамаку. Уранці я прокинулася занадто рано як для твого батька і вирішила поки пройтися вулицею і подивитися, що наробила буря. Денні, увесь квартал був розбитий, наче у фільмі жахів. На асфальті валялися дроти електромереж та величезні гілки, перед будинком Браунів стояли пошкоджені машини. Тоді мене і побачив Сакс Браун, коли я підійшла до однієї з машин, подивитися, чи нікого у ній не затиснуло. Я розумію, який вигляд мала зі сторони: брудна нічна сорочка, домашні капці, переконати людей складно! — посміхнулась Еббі.

— Це правда, — сказав Денні.

— Але мені не потрібна нянька.

— Ні, судячи з твоєї розповіді, звичайно, не потрібна.

— Добре.

— Просто невдалий збіг обставин. Я цілком можу у це повірити.

— То ти згоден, що немає потреби бути тут хоч комусь із вас? — запитала Еббі. — Ні, я, звісно, рада вас бачити. Я маю на увазі те, що мені не потрібна допомога.

— Чому ти не розповіла про все це Стіму?

— Стіму? О, я намагалася розповісти. Намагалася пояснити це всім.

— То чому ти його не попросиш поїхати? Чому просиш мене, а не його?