Читать «Блакитне мереживо долі» онлайн - страница 42

Більше ніхто не мав сил продовжувати цю розмову.

Однак Аманді вдалося запевнити Реда, що найкраще рішення — найняти домогосподарку, яка на додачу ще й зможе водити машину. Звичайно, в Еббі ніколи не було домогосподарки, навіть коли вона ходила на роботу. Проте Аманда запевнила матір, що вона звикне.

— Це буде твоя помічниця. І коли тобі захочеться кудись поїхати, тебе відвезе місіс Ґерт.

— Єдине, куди мені хотілось би поїхати, так це подалі від місіс Ґерт, — відповіла Еббі.

Аманда розсміялася, сприйнявши слова матері як жарт, але, на жаль, Еббі не жартувала.

Місіс Ґерт була 68-річною огрядною і веселою жінкою. Вона працювала кухаркою у школі і шукала додаткового заробітку. Щодня вона приїжджала о дев’ятій годині ранку, ходила по будинку, трохи прибираючи та витираючи пил, а потім ставила дошку на веранді і починала прасувати, дивлячись телевізор. Насправді у двох літніх людей було не так багато речей, які треба було б довго прасувати, проте Аманда наказувала зайняти себе чимось. У цей час Еббі сиділа в іншому кінці будинку і робила вигляд, що не чує нових історій із життя своєї знайомої. Варто було їй видати щонайменший звук, як місіс Ґерт тут же підходила і питала, чи все гаразд, чи не треба відвезти її куди-небудь. Еббі говорила, що така поведінка нестерпна. Вона жалілася Реду, що не відчуває себе господинею у власному будинку.

Хоча вона ніколи не запитувала, чому ця жінка вважала себе необхідною для них.

Через два тижні місіс Ґерт силоміць вихопила з рук Еббі сковорідку, наполягаючи на тому, що вона сама приготує їй омлет. У цей час праска стояла на рушнику, і він загорівся. Зрештою, ніхто не постраждав, крім, звісно, рушника, який взагалі не треба було прасувати, але після цього місіс Ґерт у їхньому будинку більше не з’являлася. Аманда пообіцяла наступного разу найняти людину до сорока років і запропонувала знайти чоловіка, хоч і не пояснила, чому.

Але Еббі відмовилася.

— Ні? — сказала Аманда. — Добре, тоді знайдемо жінку.

— Ні — не жінка і не чоловік. Нікого не треба!

— Але мамо… — почала Аманда.

— Я не можу! Я не можу це терпіти! — Еббі почала плакати. — Я не можу бачити чужу людину у своєму будинку! Я знаю, ви всі вважаєте, що я дуже стара і дурна, але таке ставлення мене принижує. Краще я піду звідси і помру.

Дженні підбігла до матері і міцно обійняла її.

— Мамо, ні, не плач, рідненька. Вибач, ми зовсім не хотіли тебе принизити. Будь ласка, припини плакати.

Тепер вони плакали разом. Ред ходив навколо, намагаючись якось розійняти їх і самому обійняти та заспокоїти дружину, а Стім ходив по кімнаті і знервовано куйовдив волосся.

Тож було вирішено поки залишити батьків у спокої. Ред з Еббі знову жили самі.

До кінця червня. Аж поки Еббі не знайшли на вулиці Боутон у нічній сорочці, а Ред при цьому навіть не помітив її зникнення.

Тоді Стім сказав, що переїде до них разом із сім’єю.

* * *

Звичайно, Аманда не могла переїхати до батьків. Вона, її чоловік і дочка підліткового віку мали такий щільний графік, що були змушені навіть своїх собак здавати на догляд щодня.