Читать «Блакитне мереживо долі» онлайн - страница 33

Отож Ред переїхав зі своєю родиною назад до батьківського дому. Ось і вся історія.

Люди з часом почали називати угіддя «будинок Вітшенків». Джуніору було приємно таке чути, бо раніше про нього казали: «Знайомтесь, містер Вітшенк, який живе у будинку Бріллів».

У сім’ї Вітшенків не було нікого знаменитого чи геніального. Звичайна собі родина.

Вроджена худоба свідчила про те, що їхні предки колись голодували, ― а нащадки тепер можуть їсти спокійно. Із віком у них з’явилися зморшки, зовнішні куточки губ опустилися і надали обличчю сумного вигляду.

Фірма Вітшенків мала хорошу репутацію у місті, як і більшість фірм, що гарно та вміло виконували свою роботу. Ліцензія свідчила про те, що вони працюють якісно, але не більше того. Однак це вважалося за чесноту. А ще — троє з чотирьох дітей Еббі та Реда жили поруч, за 20 хвилин ходи, нічого особливого!

Але, як і більшість сімей, Вітшенки вважали себе особливими. Наприклад, вони пишалися своєю здатністю відремонтувати все, що завгодно. Коли вони викликали у дім ремонтника (свого працівника), це вважалося жахливою поразкою. Усі нащадки успадкували від Джуніора неприязнь до хвалькуватості й усі були переконані, що у них найкращий у світі смак. Інколи траплялися такі собі сімейні цікавинки. Так, Аманда і Дженні вийшли заміж за чоловіків з однаковим іменем — Г’ю, тому аби їх розрізняти, чоловіків називали «Г’ю Аманди» і «Г’ю Дженні». Або ще їхня генетична схильність лежати декілька годин серед ночі із розплющеними очима; або унікальна здатність заводити собак, які живуть дуже довго. Ніхто з них не любив витрачати час зранку на вибір одягу (окрім Аманди), однак вони критикувати кожного, хто був одягнений у сині джинси. Під час розмов про релігію вони ковзали на сидінні. Усім розповідали, що не люблять солодощів, хоча насправді це було брехнею. Вони добре ставилися до чоловіків і дружин своїх родичів, але все одно не вважали їх дуже близькими. А ще всі вони манірно спілкувалися з робітниками, хоча більшість із них не працювали уже довгий час. Усе це свідчило про те, що Вітшенки були милими і терплячими, хоча насправді це було не зовсім так.

Терпіння у сім’ї Вітшенків завжди відігравало вирішальну роль, саме воно стало темою двох визначних історій. Вони терпляче чекали, коли до них прийде те, чого вони хотіли. «Слід дочекатися слушного моменту» ― як часто говорили і Джуніор, і Меррік (коли вона хотіла про це говорити). Хтось більш скептичний міг би сказати, що в обох історіях Вітшенками керували заздрощі, але людина, яка б знала цю родину дуже добре (на жаль, такої особи не було) у цих історіях помітила б інший бік. Поглянувши на результат, можна побачити, що насправді ці історії закінчувалися розчаруванням.

Джуніор урешті-решт отримав свій будинок, але це не зробило його таким щасливим, було помітно, що він дивиться на дім спантеличеним і розчарованим поглядом. Решту свого життя він провів постійно модернізуючи будинок, намагаючись таким чином привернути увагу сусідів, які ніколи його не помічали. Сусідів, які, як виявилося згодом, йому навіть не подобалися.