Читать «Блакитне мереживо долі» онлайн - страница 28

— Здається, це звичайна сумка, у якій майстри зберігають свої інструменти.

— Так і є, я думаю, — відказав Джуніор і запитав: — Хоча як пояснити мотузку?

— Але ж майстрам потрібна мотузка, щоб піднятися, наприклад, на дах, — відповів офіцер.

— Так, це слушно, — погодився Джуніор.

Усі стояли і мовчки дивилися на сумку з інструментами.

— Річ у тім, — почав згодом Джуніор, — що зазвичай я тут виконую роботу майстра.

— Он воно що, — сказав офіцер поліції.

— Але хто ж розбереться! — відповів він.

Джуніор підняв руки, наче перевіряв, чи не йде дощ, глянув на поліцейських і стенув плечима. Поліція вирішила не порушувати справу.

Коли містер Брілл повернувся з подорожі, у них із Джуніором відбулася розмова.

— Ти хочеш купити дім? — запитав містер Брілл. — Що ти з ним робитимеш?

— Як що? Житиму там! — відповів Ред.

— Жити там... Що ж, Джуніоре, а ти впевнений, що будеш щасливим у ньому? — обережно запитав Брілл.

«Як у ньому можна бути нещасливим?» — часто повторював цю фразу своїм дітям Джуніор. Але містеру Бріллу він відповів: «Принаймні, я впевнений, що він добре побудований».

Містер Брілл вирішив не пояснювати, що він мав на увазі зовсім інше.

Ред згадував, що жилося в цьому будинку, як в раю. На вулиці Боутон жило достатньо людей, щоб створити дві команди з бейсболу. Увесь свій вільний час вони проводили за грою: дорослі і малі, хлопці і дівчата. Вечері були короткими, скоріше, це були перерви, які вони змушені були робити, бо на цьому наполягали матері. А після ― знову зникали і поверталися додому пізно ввечері, коли мамам доводилося кричати на всю вулицю, кличучи дітей спати. Ті йшли неохоче, благаючи дозволити пограти ще півгодини, хоча їхній вигляд, — втомлені, брудні, з листям на лобі — свідчив про те, що вони точно нагулялися.

— Я досі можу назвати кожного з тих дітей на ім’я, — розповідав Ред. Хоча це і не було таким уже дивовижним, оскільки всі діти його віку продовжували жити у цьому районі, а ті, хто кудись поїхав, врешті-решт поверталися.

Ред і Меррік чудово влилися у колектив сусідів, а от Лінні та Джуніор — не дуже. Можливо, це провина Лінні, адже вона була занадто сором’язливою і тихою. Помітно молодша від Джуніора, худа, бліда, з тонким волоссям та безбарвними очима, вона завжди знічувалася, не знала, куди подітися, коли хтось до неї звертався. Вини Джуніора тут точно не було. Він був дуже балакучим і міг заговорити з будь-ким, будь-коли і на будь-яку тему. Хоча, може, саме це було проблемою? Адже люди намагалися не починати з ним розмов. Вони були ввічливими, але нікому не хотілося відповідати на таку кількість запитань.

Проте все це було зовсім неважливо, адже Джуніор нарешті отримав свій будинок. Щодня він із задоволенням працював у ньому. Спочатку він обладнав ще один туалет на першому поверсі під сходами, адже одного, як він вирішив, було замало. Потім він об’єднав кімнату для гостей із кабінетом Лінні, у якому вона тримала приладдя для шиття, оскільки гостей у них усе одно ніколи не було. Довгий час вони жили без меблів, оскільки кожен зароблений пенні вони віддавали за кредит на дім, а щось дешеве у дім Джуніор купувати відмовлявся.