Читать «Блакитне мереживо долі» онлайн - страница 27

Джуніор завжди хотів мати шляхетний вигляд в очах інших людей, проте свою сім’ю він тримав у маленькому будиночку, який він навіть не намагався привести до ладу, хоча міг зробити це краще від усіх.

— Я чекав слушного моменту, — так він пояснював свої дії. А потім продовжував розповідати про свій улюблений дім на вулиці Боутон, про птахів, що там літали, про кажанів, яких треба було вигнати з даху.

Однієї пізньої ночі у лютому 1942 року місіс Брілл приїхала зі своїми синами до будинку Джуніора. Було помітно, що вони збиралися поспіхом, адже на хлопцях не було навіть пальт. Двері відчинила Лінні.

— Що тра…? — вимовила вона, однак місіс Брілл зі сльозами на очах схопила Лінні за рукав і скрикнула:

— А Джуніор вдома?

— Я тут, — відповів той, підійшовши до дверей.

— Біда, — сказала місіс Брілл. — Страшна біда прийшла у наш дім.

Джуніор, помітивши стан жінки і роздягнених дітей, ввічливо запросив їх увійти.

— Я зайшла на веранду, — продовжувала вона, стоячи на місці, — щоб написати декілька листів. Пам’ятаєте, я тримаю кореспонденцію у тому столі? Так от, на підлозі я помітила сумку. Оскільки вона була повністю відкрита, я встигла розгледіти велику кількість інструментів, що їх використовують грабіжники для злому дверей.

— Що? — здивовано запитав Джуніор.

— Так-так, викрутка, лом, а ще, — жінка нахилилась у бік, але один із синів підтримав її, — а ще мотузка.

— Мотузка? — злякано перепитала Лінні.

— Так, знаєте, така, щоб людину зв’язати, — повідомила місіс Брілл.

— Господи Боже! — перехрестилася Лінні.

— Що ж, давайте заспокоїмося, — почав Джуніор, — і з’ясуємо, у чому справа.

— О, справді, Джуніоре? — продовжувала місіс Брілл. ― Я розумію, що мала зателефонувати до поліції, але на той момент я дуже хвилювалася за хлопців, тому швидко взяла ключі від машини й одразу поїхала з дому. Я просто не знала, до кого ще звернутися.

— Не хвилюйтеся, ви вчинили правильно. Я поряд, і зараз ми з вами все вирішимо, — запевнив Джуніор. — Хлопці, ви залишитеся тут із моєю дружиною Лінні, а ми з місіс Брілл зателефонуємо у поліцію та почекаємо, поки вони перевірять дім. Потім ви переконаєтеся, що все безпечно і повернетеся додому.

Однак місіс Брілл рішуче замахала руками:

— Ні, я туди не поїду, я не повернуся до цього будинку!

— Ну чого ти, мамо? — зауважив один із синів (до речі, це була єдина фраза, яку Джуніор почув за все знайомство з ними).

Але жінка у відповідь лише прошепотіла: «Цей дім для мене більше не існує, досить».

— Що ж, будемо вирішувати, — сказав Джуніор, узяв свій жакет і вийшов.

Про що спілкувалися дві жінки, поки Джуніора не було, ніхто не знав.

Якось Дженні запитувала, але ніхто не відповів, навіть сама Ленні, а її діти Меррік (їй тоді було п’ять років) та Ред (чотири роки) були занадто малими, щоб пам’ятати таке.

Із розповідей складалося враження, що коли Джуніор пішов, сцена у його будинку завмерла і ожила лише тоді, коли він повернувся.

Своїм тоненьким голосом він розповідав цю історію.

У будинку біля сумки стояла поліція. Офіцер, розвівши руки, промовив: