Читать «Блакитне мереживо долі» онлайн - страница 20

Потім приїхала Дженні з маленькою Деббі. Батьки залишили їх утрьох. Під кінець її візиту вони вже знали набагато більше. Дженні все випитала: Денні бачиться зі Сьюзан і бере активну участь у її житті, часто проводить із нею час. Він не розлучений, оскільки процедура виявилася занадто дорогою для них обох. Тож вони її поки відклали. Живе Денні ще з двома сусідами (хлопцями), і вони вже встигли йому остогиднути. Можливо, колись він і закінчить університет, але не зараз.

Але цієї інформації все одно було замало. Постійно здавалося, що існує щось таке, про що неможливо дізнатися.

Так чи інакше, Денні пробув у батьків півтора дня. Та все-таки щось змінилося: уперше він залишив свій номер мобільного. Номер, за яким вони йому зателефонували, був мобільним! Це все змінювало.

Вони вирішили зробити маленький стратегічний хід і не телефонувати йому декілька тижнів. А потім Еббі зателефонувала (разом із Редом, який стояв позаду). Вона запросила сина разом з онучкою відвідати їх на Різдво. Денні сказав, що Карла ніколи не відпустить Сьюзан у таке свято, але, можливо, після Різдва він привезе її.

Ред і Еббі були добре знайомі з усіма цими «після», але промовчали.

Проте Денні своєї обіцянки дотримався: вони разом зі Сьюзан приїхали у середу (Різдво було у вівторок) і побули аж до п’ятниці.

Сьюзан була спокійною і врівноваженою чотирирічною дитиною з каштановим волоссям і величезними карими очима. Це всіх вразило, адже таких очей не було ні у кого з Вітшенків. Власне, як і такого пошарпаного одягу. Дівчинка приїхала в оксамитовій сукні, білих колготках і червоних черевичках, мабуть, із нагоди свята.

Однак наступного ранку вона спустилася у білій гофрованій блузці і червоному картатому сарафані, що навряд чи можна було назвати вишуканим.

Дженні лише зауважила, що їй складно уявляти, як Денні застібає всі ті дрібні ґудзики на сарафані.

— Ти пам’ятаєш нас? — запитали вони у Сьюзан. — Коли ти була маленька, ти часто приїздила до нас у гості.

Сьюзан тихо відповіла: «Здається, пам’ятаю», що, звичайно, було неправдою, адже вона була замалою. Та це було дуже мило з її боку, так відповісти. Вона запитала: «Здається, у вас був інший собака?»

— Ні, люба, це той самий.

— А мені чомусь здавалося, що він у вас був жовтим, — сказала Сьюзан, і всі здивовано переглянулися. Про якого жовтого собаку вона думала і у кого він був? Кларенс, бідолаха, був уже дуже старим, слинявим, ще й з артритом.

Сьюзан подружилася зі своїми кузинами. (Ось вона, приманка Вітшенків: прекрасна Еліза і маленька шибайголова Деббі.)

Виявилося, що Сьюзан ніколи не грала у карткові ігри, і їй сподобалася гра «Вперед, рибко».