Читать «Блакитне мереживо долі» онлайн - страница 18
Енн Тайлер
Це не було схоже на Еббі. Вона свято вірила, що люди здатні змінюватися, інколи такою мірою, що дратувала цим своїх рідних. Але зараз, здавалося, Еббі здалася. Коли вона зателефонувала Аманді та Дженні повідомити новини, то говорила сухо, без емоцій, видавала лише факти, а потім попросила Реда передати це Стіму вже на роботі.
— Я передам, — відповів Ред, намагаючись з усіх сил говорити бадьоро та весело. — Його це заспокоїть.
— Чому? — сказала Еббі. — Насправді взагалі не варто було хвилюватися.
Наступного ранку, у суботу, до батьків без попередження приїхала Аманда. Вона працювала адвокатом. Це була їхня найнаполегливіша, найбільш компетентна і найвідповідальніша дитина. Тому, увійшовши до будинку, вона відразу розпорядилася:
— Дай мені номер Єлени.
Еббі відкрила шухлядку, дістала маленький аркуш та простягнула його Аманді. Та одразу ж схопила телефон, сіла на стілець і набрала номер.
— Алло! Доброго дня, я можу поговорити з Єленою? — сказала вона. — Мене звати Аманда, я сестра Денні. Ви можете дати мені номер Карли, будь ласка?
На іншому кінці проводу, вочевидь, відмовилися, оскільки Аманда пояснила:
— Повірте, я не збираюсь її засмучувати, я просто хочу зв’язатися зі своїм братом-негідником.
Здається, ці слова спрацювали, оскільки Аманда тут же дістала з сумки блокнот і швидко записала номер телефону.
— Дуже вам дякую. До побачення.
Не кладучи слухавки, Аманда почала набирати інший номер.
— Зайнято, — повідомила вона.
Еббі застогнала, але Аманда запевнила:
— Звичайно, зайнято. Це мати телефонує, щоб її попередити.
Аманда постукала пальцями по столу. За кілька хвилин знову набрала номер.
— Карло? Привіт, це Аманда, сестра Денні. Як твої справи?
Відповідь Карли не зайняла би багато часу, але Аманда була нетерпляча.
— Добре, — відповіла вона. — Слухай, ти не можеш дати номер мого брата? Мені треба дещо йому сказати.
Коли вона записувала номер, Ред та Еббі підійшли ближче і мовчки дивилися на блокнот, майже не дихаючи.
— Дякую, бувай, — попрощалась Аманда і поклала слухавку.
Еббі спробувала взяти записник, але Аманда перехопила його і різко сказала:
—
— Денні, — сказала вона, — це Аманда.
Батьки не почули, що він відповів.
— Одного дня, — почала Аманда, — будучи чоловіком середнього віку, ти згадуватимеш своє життя і подумаєш: а як там моя родина? Ти сядеш на потяг і приїдеш до Балтимора. Буде чудовий літній вечір, і промені сонця пробиватимуться через скляний дах станції Пен. Ти вийдеш на вулицю, де на тебе ніхто не чекатиме. Але це нічого, адже ніхто не знає, що ти приїхав. Ти будеш почуватися самотнім, бо бачитимеш, як інші пасажири обіймають одне одного, а потім сідають у машини та їдуть додому. Ти підійдеш до таксі, назвеш свою адресу і поїдеш містом, у якому колись жив. Побачиш знайомі місця, старі будинки, персикові дерева Бредфордів, жінок, які гуляють зі своїми дітьми на дитячому майданчику, а потім таксі поверне на вулицю Боутон, і раптом тебе охопить тривога. Ти помітиш, що наш будинок занедбаний, чого ніколи в житті не допустив би батько: потріскана фарба на ставнях, неохайно розляпаний вапняний розчин для доріжки, прибиті гумові протектори на сходах, які все своє життя ненавидів батько (пам’ятаєш, із магазину Гаррі?). Ти тихенько підійдеш до дверей, повернеш ручку і потягнеш на себе, але виявиться, що двері замкнені. Ти натиснеш на дзвінок, але ніхто не підійде. Тоді ти крикнеш: «Мамо? Тату? Ви де?». І ніхто тобі не відповість. Тебе охопить розпач і ти почнеш голосно кричати: «Є хто вдома?», але вже наперед знатимеш, що ніхто не вийде і не відчинить дверей, не скаже: «Привіт, любий, це ти! Заходь! Так добре тебе бачити вдома! А чому ти не попередив, що приїхав, ми б зустріли тебе на станції? Ти втомився, зголоднів? Заходь швидше!». Ти так і будеш стояти на тихій вулиці і не знатимеш, що робити далі. Ти повернешся до будинку і зрозумієш, що нікого немає. Тоді ти подумаєш, можливо, про своїх сестер і брата. Можливо, згадаєш Дженні або Аманду. Але знаєш що, Денні? Ні за що у світі не розраховуй на мене, бо я на тебе зла! Саме так, я зла за кожне твоє зникнення, і не лише за останні три роки, а за все твоє життя, за всі пропущені канікули, за батьківські річниці — 30 років, потім 35, за дитину Дженні, за те, що ти не прийшов на моє весілля і навіть не надіслав маленької листівки з привітанням або побажанням довгого і щасливого шлюбу. Але більше за все, Денні, я ніколи не пробачу тобі витраченої на тебе батьківської уваги, якої на нас, трьох інших дітей, уже просто не лишалося.
