Читать «Блакитне мереживо долі» онлайн - страница 180
Енн Тайлер
— Звісно ні. Я ніколи просто так не зникаю. Я потрібен їм для драми.
Нора посміхнулася, на її щоках з’явились ямочки.
— Мабуть, що так. Це правда, — вона підставила Денні щоку для поцілунку і привітно помахала услід, коли він пішов.
Хмари над головою стали темно-сірими, наче хтось розмішав воду в озері і підняв з дна мул. У приміщенні вокзалу вітражі на стелі — зазвичай калейдоскоп блідих прозорих відтінків морської хвилі — стали темними. Денні пройшов повз автомати для продажу квитків, куди тягнулися величезні черги, і підійшов до кас. Перед ним у черзі було десять-дванадцять людей. Він поставив сумки на підлогу і штовхав їх ногою вперед щоразу, коли черга просувалася. Відчувалося, як у натовпі наростало роздратування. За ним стояла пара, яка, очевидно, не бронювала квитки. Дружина панічно повторювала:
— О, Господи, нам не вистачить квитків. Точно не вистачить.
— Вистачить, — відповідав її чоловік, — не хвилюйся.
— Я так і знала, що треба було зателефонувати і забронювати квиток. Усі тікають від урагану, — сказала жінка прокуреним голосом і з балтиморським акцентом.
— Не буде квитків на цей потяг — візьмемо на наступний.
— Наступний? Наступного не буде! Після цього потяга дорогу перекриють!
Чоловік роздратовано фиркнув, але Денні був на боці дружини. Він квиток забронював, але все одно хвилювався. Раптом вони перекриють проїзд ще до того, як прийде його потяг? Йому доведеться повертатися на вулицю Боутон, і він застрягне зі своєю родиною, вросте, як ніготь на нозі.
Чоловік перед Денні пройшов до віконця, і він штовхнув свої сумки вперед. Денні вже уявляв, як якийсь підстаркуватий чоловік із грубим виразом обличчя скаже йому: «Вибачте, сер…», без жодного суму у голосі.
Але ні, йому дісталася весела афроамериканка, після підтвердження номеру бронювання вона сказала: «Та ви щасливчик!». Денні радісно забрав свій квиток, без звичного буркотіння щодо ціни, подякував, узяв сумки і пішов до Dunkin’ Donuts купити кави і якоїсь випічки, щоб відсвяткувати від’їзд. Усе-таки йому вдалося вибратися звідси.
Столики були зайняті, так само як і лави для очікування. Тож Денні їв стоячи біля колони, поставивши сумки на підлогу. На вокзалі було дуже багато людей, більше ніж на Різдво та у День Подяки, і всі були роздратованими.
— Ні, не можна купити цукерку, — прикрикнула мати на свого сина. — Стій ближче до мене, а інакше заблукаєш.
Милозвучний жіночий голос оголошував прибуття потягу на платформу Б. «Б — як Бубба», — оголошував голос. Денні таке оголошення здалося дивним, і дівчині поряд із ним теж — привабливій красуні з яскраво-рудим волоссям і засмаглою шкірою, що дуже рідко трапляється у рудих. Вона грайливо подивилася на Денні, запрошуючи посміятися разом.
Іноді глянеш на жінку, і вона подивиться на тебе, і виникає невловиме впізнавання, взаєморозуміння, при якому будь-що можливо. Або ж не виникає. Денні відвернувся і викинув склянку у смітник.
Потяг, який прибував на платформу «Б — як Бубба», їхав у напрямку Вашингтона, куди відправлятися ніхто не хотів. Проте коли оголосили про прибуття північного потягу Денні, до сходів ринув натовп. Денні згадав слова Г’ю, чоловіка Дженні: люди мають їхати
