Читать «Блакитне мереживо долі» онлайн - страница 182

— Денні.

— Що?

— Я ще не сказала: «Так».

— Я розумію, — відповів він занадто швидко, поки вона не забрала назад слово «ще». — Але, сподіваюся, коли ти побачиш мене, магія спрацює.

— Та невже?

Він зажмурив очі і чекав.

— Ми вже говорили про це, — сказала Еллі, — нічого не змінилося. Нізащо у світі я не продовжуватиму так, як було раніше.

— Я знаю, — відповів він.

— Я втомилася. У мене немає сил. Мені вже тридцять три, Денні.

Підійшов кондуктор, Денні швидко випрямився і віддав свій квиток.

— Мені потрібна людина, на яку я можу розраховувати, — сказала Еллі, — мені потрібен чоловік, який не змінюватиме роботу частіше, ніж люди міняють спортзали, або який їде кудись без жодних причин і попереджень, або сидить удома цілий день і курить траву. І більше за все — мені не потрібна людина, у якої швидко змінюється настрій, без жодних причин.

Денні знову нахилився вперед.

— Еллі, послухай, — сказав він, — ти завжди запитувала, що зі мною не так, але хіба ти не розумієш, що я і сам не знаю? Я сам запитую себе все життя. Щоночі я прокидаюся і запитую себе. Як я міг так усе спаскудити? Іноді я дивлюся з боку на свою поведінку і сам не можу пояснити.

На тому кінці дроту стало дуже тихо, і Денні злякався, що вона відключилася.

— Еллі?

— Що?

— Ти тут?

— Тут.

— Мій батько каже, що пам’ятає про те, що мами більше немає навіть уві сні.

— Це сумно, — за кілька секунд сказала Еллі.

— Але я теж! — сказав він. — Я пам’ятав, що тебе немає, кожну секунду, поки був у від’їзді.

Мовчання.

— Тому я хочу повернутися додому, — сказав він, — я хочу, щоб цього разу все було інакше.

Знову мовчання.

— Еллі?

— Гм… Мабуть, ми можемо спробувати. А потім побачимо, як вийде.

Денні полегшено видихнув.

— Ти не пошкодуєш, — сказав він.

— Хтозна. Може і пошкодую.

— Не пошкодуєш, Богом клянуся.

— Але ти будеш на випробувальному терміні, зрозумів?

— Так, звичайно. Без питань, — сказав він. — Можеш вигнати мене за першу провину.

— Господи, чому я така безхарактерна?!

— Мої речі все ще у тебе в гаражі? — запитав Денні.

— Були там, коли я востаннє дивилася.

— То… я можу їх знову перенести до будинку?

Вона відповіла не одразу, Денні міцніше стиснув телефон.

— Це не обов’язково, — сказав він. — Якщо ти вважаєш, що для початку я маю знову пожити якийсь час у гаражі — я зрозумію.

— Думаю, навряд чи нам треба починати аж настільки спочатку, — відповіла Еллі.

Його рука, що тримала телефон, розслабилася.

Дві дівчини позаду Денні сміялися і не могли зупинитися. Вони хихикали, верещали і пирскали. Цікаво, що у їхньому віці здається таким смішним? Інші пасажири читали, слухали музику, клацали у комп’ютері, а ці двоє щось говорили, а потім знову заходилися сміхом.

Денні повернувся до свого сусіда-підлітка, мовляв, і як йому ці смішки, але з жахом виявив, що хлопець плаче. Причому він не тихенько плакав, ні, він здригався від ридань, розтягнувши рот у гримасі і судомно стискаючи коліна. Денні не знав, що робити. Спробувати втішити чи не звертати уваги? Зробити вигляд, що нічого не бачиш — безсердечно. Якщо він так відкрито показує своє горе, то, мабуть, очікує допомоги? Денні глянув по сторонах, здавалося, ніхто не помічав, що відбувається. Він перевів погляд на спинку переднього сидіння, подумки благаючи, щоб це скінчилося.