Читать «Блакитне мереживо долі» онлайн - страница 179

— Що, наприклад?

— Ну, скажімо, виготовлення меблів.

— Меблів… — повторила Нора.

— Тобто робота, на якій я міг би створювати щось… видиме, розумієш? Те, що можна показати у кінці дня. Та і нікуди правди діти — я із сім’ї робітників.

Нора кивнула, наче сама собі, і Денні знову повернувся до вікна.

— Та історія з валторною, — запитав Денні, дивлячись на автобус, що проїжджав повз, — ти не знаєш, що батько мав на увазі?

— Ні, — відповіла Нора.

— Сподіваюся, він не втратить ґлузд.

— Із ним усе буде добре, — сказала Нора. — Ми наглядатимемо за ним.

Вони доїхали до вулиці Сент-Пол, далі пряма дорога на південь до станції Пен. Нора зручніше вмостилася у крісло, ледь торкаючись керма. Навіть керуючи машиною, вона неначе пливла.

— Я хотіла сказати тобі, Денні, — заговорила Нора, — ми з Дуґласом вдячні за твою допомогу і твій приїзд. Це мало велике значення для твоїх батьків, я сподіваюся, ти це розумієш.

— Дякую. Тобто, будь ласка, — сказав Денні, і знову глянув на Нору, — Звертайтеся. Спасибі вам обом.

— І це гарно з твого боку, що ти не розповів про матір Стіма.

— Насправді це нікого не стосується.

— Я мала на увазі, що ти не розповів Дуґласу, коли він був малим.

— А.

Знову мовчання.

— Знаєш, що зі мною сталося? — раптом запитав Денні. У його голосі чулося здивування, наче він заговорив проти своєї волі. — Пам’ятаєш, як я зашивав сорочку батька?

— Так.

— Цю його дашіки?

— Звісно.

— Я думав, що не знайду ниток такого відтінку, яскраво-блакитного кольору. Я підійшов до шафи з білизною, де мама тримала коробку з шиттям, відчинив шухляду і не встиг ще відкрити коробку, як звідкілясь просто у руку мені викотилася шпулька блакитних ниток.

Вони зупинилися на світлофорі, і Нора уважно подивилася на Денні.

— Звичайно, це легко пояснити, — продовжив він. — Зрозуміло, що у мами мали бути нитки такого кольору, адже це вона пошила ту сорочку, а нитки не викидають, у них немає терміну придатності. Чому шпулька була не у коробці? Мабуть, випала раніше, коли я пришивав ґудзик. А викотилася вона через те, що я різко відчинив двері. Зробив протяг чи щось таке, не знаю.

Загорівся зелений, і Нора знову поїхала.

— Але на мить, до того як я це все зрозумів, — сказав Денні, — мені здалося, що це вона мені їх протягнула. Неначе подала таємний знак. Дурня якась, правда?

— Ні, — відповіла Нора.

— Я подумав: «Вона каже, що вибачає мені». А потім узяв сорочку і пішов у свою кімнату зашивати. Сів на ліжко, і невідомо звідки у мене промайнула інша думка: «Або вона каже, що знає, що я вибачив її». І раптом мені стало дуже легко на душі.

Нора кивнула і знову увімкнула поворот.

— Хоча хто розбере, що тут до чого? — спитав Денні у будинків за вікном.

— Я думаю, ти все правильно зрозумів, — відповіла Нора.

Вона повернула на станцію Пен, припаркувалася і відкрила багажник.

— Не зникай, — сказала вона Денні.