Читать «Блакитне мереживо долі» онлайн - страница 177

— Тату… — хотів заперечити Стім, але Нора його зупинила.

— Нічого страшного, я швидко приготую.

А потім Ред дуже довго їв. Дженні довелося чекати, приховуючи роздратування, і дивитися, як батько повільно, шматочок за шматочком, кладе виделкою у рот яєчню і задумливо жує, спостерігаючи за Стімом і обома Г’ю, які переносили його коробки з вітальні у машину Дженні.

— Вона постійно каже, що мусила зрозуміти, яка я людина, коли дізналася, що я не сортую сміття, — жалівся Г’ю Стіму. — Цікаво, а що мусив подумати про неї я, коли вона написала таку записку?

Дженні дзенькнула ключами.

— Тату, — нетерпляче сказала вона, — нам час їхати.

— Минулої ночі мені приснилося, що будинок згорів, — сказав Ред.

— Що? Цей будинок?

— Я бачив голі балки і стійки, яких не бачив відтоді, як батько його будував.

— Що ж, — сказала Дженні і повернулася до Нори з болісною гримасою. — Цілком зрозуміло, чому, — і запитала: «Денні нормально поїхав?».

— Ні, — відповів Ред, — він ще у ліжку.

— У ліжку?

— Я постукала до нього трохи раніше, і він сказав, що прокинувся. Може, знову заснув, — сказала Нора.

— Йому ж так не терпілося поїхати звідси першим!

— Та заспокойся, — сказав Денні, — я вже встав.

Він стояв у дверях одягнений у куртку, на обох плечах висіло по спортивній сумці, третя лежала біля ніг. — Доброго ранку всім.

— Нарешті, — сказала Дженні.

— Бачу, дощу поки немає.

— Нам пощастило, — відповіла Дженні, — я думала, ти поспішаєш.

— Я проспав.

— І запізнився на потяг?

— Ні, ще є час, — Денні глянув на батька, який зосереджено колупався у яєчні. — Тату, як ти почуваєшся?

— Добре.

— Хвилюєшся через переїзд?

— Ні.

— Хочеш кави? — запропонувала Нора.

— Дякую, я куплю на станції, — відповів Денні. Він почекав хвилину. — То мені викликати таксі, чи як?

Він дивився на Дженні, але відповіла Нора:

— Я можу тебе відвезти.

— Здається, ти дуже зайнята, — сказав Денні і знову подивився на Дженні.

— А я не можу. Моя машина повністю завантажена, — нервово відповіла Дженні.

— Мені не складно, — сказала Нора.

— Готовий, тату? — ще раз запитала Дженні.

— Це якось неправильно — взяти і поїхати, залишивши на хлопців усю роботу, — Ред відклав виделку і витер обличчя серветкою.

— Але нас чекає купа роботи у твоєму новому домі. Ніхто, крім тебе, не скаже, куди покласти твої шпателі.

— Чи мені не байдуже, де вони лежатимуть? — занадто голосно відказав Ред. Але все-таки піднявся зі стільця. Нора поцілувала свекра у щоку.

— Побачимося ввечері, — сказала вона. — Не забудьте, ви обіцяли прийти до нас сьогодні на вечерю.